Життя Церкви, а Церква – це Богочоловік Христос, триває вже багато віків, силою присутності Святого Духа і почиває на одній незмінній істині. Ця істина говорить: „Добре, яке зроблене не добрим чином, не добро” – ось головний принцип церковного життя, принцип і незмінна позиція її історичної місії. З однієї сторони, для будь-якої розумної істоти очевидно: без пізнання Істини і Добра людина не може стати воістину людиною. Але з іншої сторони, просто пізнавати Істину і Добро недостатньо. Істина і Добро мають бути перелиті у повсякденне життя людини, особисте і суспільне, а для того, щоб це відбулося, необхідно знайти правильний метод, який приведе до зміни життя, втіливши у нього все, що істинне і добре. Лише в правильному відношенні до Істини, Істина дарує свободу; лише те Добро, яке робиться добрим чином – залишається Добром і стає преобразуючою силою людських дій і буття, оплодотворяючи їх, наповнюючи вічним, невід’ємним змістом і доброчесністю.
Це було і залишалося головною причиною, чому для Церкви і її багатовікового досвіду питання методики, тобто питання способу перенесення тайни віри і життя у Христі, було не просто технічним чи науковим питанням. Питання методики було і залишається невіддільним від самої Істини. Метод і методика, що з нього розвилася, обумовлена самою Істиною. Вона формує його своїм змістом і діяльністю. Ми сміливо можемо сказати: метод – це властивість Істини. Саме слово „методос” згідно свого етимологічного значення вказує на метод, як на супутника, точніше, як на шлях, який веде до Істини.
До істини неможливо прийти неправдивим, але лише тим шляхом, який узгоджується з нею, який Нею освячений і сповнений. Якщо б Істина була предметом чи абстрактною ідеєю, то шлях до неї залежав би від людини, як суб’єкта і від її вміння Істину досягти; вона б пасивно чекала, допоки він наблизиться до неї, залишаючись бездіяльною. Таємниці віри, благодатному досвіду і прозрінню Істина відкривається як жива і живоносно-особистісна дійсність, як Особистість, що все пронизує. Вона може відкритися чи залишатися прихованою, вона дарується вільно як сила, мудрість і світло, чи стає недоступною і недосяжною. В її власному світлі відкривається справжній шлях до неї. Вона, як світло, стає непогрішимим шляхом для того, хто шукає істину і того, хто шукає Бога. Тому всі шляхи, які ведуть до неї, нею і освячуються і ніколи навпаки. Тому і метод ні в якому випадку не може розглядатися як людська автономна спроба. Істина досягається з її ж допомогою, у зв’язку з нею, в безпосередньому з нею спілкуванні. Коли Істина дарується вільно, тоді робить вільним лише той шлях, який поважає свободу Істини – веде і возводить (підносить, зводить) до її невичерпної Тайни.
Лише безмежна істина звільняє від меж і дарує істинну свободу обмеженим людині світу. Підкорити істину своїй „автономії” своїм людським світським методам знань, означає вигнати її з себе, звершити над нею насилля, осудити себе на вічне рабство власної обмеженості і стихіям оточуючого тварного світу.
З цієї причини неприйнятним являється західне розуміння, згідно якому допустиме і можливе, повне чи часткове підкорення змісту Істини яким-небудь світським методам. Такий механічний спосіб перенесення світських методів в церковну методику, пристосування змісту Одкровення, таким чином сприйнятого методу, веде в результаті до безбожного і нелюдського принципу, який говорить: мета оправдовує засоби. Настільки ж неприйнятним являється погляд властивий протестантизму, що ґрунтується на вченні про предоприділення (приречення) антропологічного песимізму, що виник з нього. Тут людина безсильна що-небудь звершувати своїми зусиллями для досягнення Істини і спасіння. Згідно цього вчення, Істину можна осягнути не в співпраці людини з Богом, а вона нав’язується і пасивно приймається. Автономна людська праця як метод осягнення Істини, незалежна від самої Істини – мінлива і відносна. Обидві ці позиції кореняться або в недостатньому або у вже втраченому почутті реальності спілкування і близькості людини і Бога, людини і Істини.
Згідно з традиційним євангельським розумінням, перевіреним і підтвердженим багатовіковим досвідом Церкви, питання методу і церковної методики, так само як і питання відношення Істини і способу яким вона приймається і передається, раз і назавжди вирішене словами Самого Господа Ісуса Христа: „Я є путь, і істина, і життя” (Ін.14,6). Ними Господь засвідчує про себе, не лише як про Істину і Життя, але і як про єдиний Шлях, що веде до Істини і повноти Життя. Путь, істина і життя, в Ньому вони – єдина і єдиносущна реальність, триєдина і нероздільна тайна. Що розуміється під тим, що Христос є „путь”? Це означає ,що Він, як путь, являє нам Свій образ життя, серед нас і для нас, Своє боголюдське діло, Свою Боголюдську практику і те, як вона здійснювалась і здійснившись назавжди залишилась серед нас, як міра нашого життя, як наш шлях. Засвоюючи Його образ життя, ми знаходимо Шлях, яким, і лише ним, ми можемо прийти до Отця (Ін.16,6). Так само як Він, як Істина, міра всякої істини, так само Він і як Шлях, внутрішня міра і критерій всього людського життя і діяльності і методика цієї діяльності. Істина, явлена в Ньому, що стала видимою і відчутною, за своєю природою, Боголюдська Істина: Істина про істинного чоловіка і про істинного Бога, тобто про Богочоловіка.
Це означає, що в Ньому відкривається не просто тайна Бога, але й тайна світу і його зміст у часі та вічності. В Ньому ці дві тайни, раз і назавжди, поєднані в двоєдину і нероздільну тайну – боголюдську тайну. В Ньому відкривається не лише те, як Бог став людиною і прийшов у світ, але і те, як людина стає істинною людиною, тобто богом по благодаті. Так само як Істина, що відкрита в Ньому – Боголюдська Істина, так само Боголюдським являється шлях і методика шляху, що веде до неї.
Із сказаного стає зрозуміло, що все, що не є хрестоподібним і христоносним все, що відділене чи відділилося від Христа, все, що хотіло б стати, чи стало „автономним”, все, що Ним тне наповнене, що не прагне до Нього, перестає бути істинним і як таке – безсильним формувати істинний людський образ і стати основою істинного життя.
Яким чином Христос прославився і яким чином Він, як Богочоловік живе серед нас? Про образ Його життя серед нас і одкровення Його слави свідчить нам Євангеліє від Іоана: „І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця” (Ін.1,14). З цього свідчення бачимо, що Бог відкривається нам не як якийсь абстрактний шлях чи спосіб життя, але як Боголюдська реальність, присутня і діюча в нас, як повнота благодаті й істини, як видимий і конкретний шлях. Він, як „Путь” – шлях праведності і миру (Мф.21,32; Лк.1,79), „вузький шлях” (Мф.3,14); путь, яким належить йти – „путь життя” (Ін.14,4), „прямий шлях”, „дорога істини” (2Петр.2,2;15). Його, Бог Отець „прославив і ще прославить” (Ін.12,28). Він відкривається і дарується як життя і це життя стає світлом для людей „і світло в темряві світить, і темрява не огорнула його” (Ін.1,5). Йому дана заповідь для нас, і Ним подарована нам заповідь вічного життя (Іню12,49). Допоки Він живе серед нас і в нас, і ми будемо жити (Ін.14,19) – а Він серед нас і з нами – вічно, Він видимий для нас – видимий як Церква.
Так само, як і Він – „Путь”, так само в Діяннях Апостольських і Його Церква, і Його вчення називаються „шляхом, путем”, послідовники якого, так само, як і Він, будуть гонимі (Діян.22,4) шлях, в якому зміцнюються” (Діян.9,22), який буде в „ганьбі” (2Пет.2,2), який готується (Лк.1,76), „путь у святилище” (Євр.9,8), „дорогою новою і живою, яку Він знову відкрив нам через завісу, тобто плоть Свою” (Євр.10,20), тобто Церкву. Відповідно, як і Він Путь, так і Церква Його Боголюдське Тіло – той же Путь, тому що, по суті, вона тотожна Йому.
Церква, як Боголюдський Союз і Путь – „путь святих”, який лише тоді відкрився у своїй повноті, коли відкрився і з’явився Святий Дух (Євр.9,8). Дух Святий відкриває тайну істинного шляху, що веде в життя вічне, Він – другий, виключно важливий аспект для розуміння і пошуку правильного методу і розвитку методики, для більш успішного здійснення місії Церкви в світі.
Лише людина, осяяна Духом Святим, здатна не тільки знайти Істину, але знайти і істинний шлях до неї. Людина покликана бути радісним співпрацівником Духа Святого і свобідно приймати Його. Саме на цій таємничій співпраці людської свободи і благодатної дії Святого Духа віками будувалася і розвивалася церковна методика і здійснювалася місія Церкви в світі. Синергія людської свободи і Духа Святого, вічний принцип церковного буття і її історичної діяльності.
Зі сказаного можна зробити висновок, що від самої Істини і від того, наскільки вона стала частиною нас самих залежить і метод, і спосіб, яким ми передамо її ближньому і відкриємо йому шлях до досконалого життя. Лише той, хто приймає Христа як шлях новий і живий, хто сповниться силою Духа Святого, здатен вести інших шляхом правди Божої і спасіння.
Хто найбільш безпосередньо і близько сприйняв Христа, як шлях новий і живий? Перш за все, це були святі люди Божі. Тому Шлях, яким є Христос, і Його Тіло – Церква справедливо називається „шляхом святих”. Вони найкращі і найвірніші наші наставники і вчителі на шляху, що веде в життя саме тому, що цей Шлях став раз і назавжди внутрішньою керуючою силою їх особистості і існування, дороговказом для стопів їхніх і світлом розуму і серця. Так боголюдський і духоносний метод і методики Церкви відкриваються як святительський метод і методика. Значить методика Церкви – це методика Святих, а метод Святих – метод наслідування Христа і Його апостолів. Це метод безроздільної приналежності Христу і слідування за Ним Його святим шляхом „хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін.8,12) разом з усіма святими.