Багато різних думок та припущень цілої низки церковних істориків було висловлено усно та письмово про один з найнеординарніших етапів церковної історії – синодальний період.
Саме синодальний період, який приніс багато змін у церковно-суспільне життя, став незвичним у історії Православ‘я на наших землях. У цей проміжок часу, по слову священномученика. Іларіона Вірейського, цар Петро І «обезглавив Руську Церкву», залишивши її без предстоятеля аж на цілих два століття. Водночас цей період дав усій Православній Церкві цілу плеяду видатних подвижників: святителів, преподобних, Христа заради юродивих, тощо. Переважна більшість з них – це вихідці з України. З однієї сторони, блискучий оратор та неординарний ієрарх архієпископ Феофан (Прокопович) – наставник імператора Петра І, а з іншої сторони святий митрополит Арсеній (Мацієвич), який пішов у пряму опозицію Катерині ІІ, викриваючи її ганебне життя та недостойні вчинки, за що був гонимий і закінчив своє життя як мужній воїн Христовий. В цей період також служив видатний церковний письменник, укладник «Житія святих» святитель Димитрій (Туптало) митрополит Ростовський. Також цього часу просіяли видатні просвітителі Сибіру – святителі Іоан та Павло, митрополити Тобольські, святителі Іннокентій та Софроній, єпископи Іркутські та багато інших більш і менш знаменитих діячів та подвижників благочестя, як відомих так і забутих у сьогоденні.
Одним із таких призабутих подвижників Православної віри і благочестя є, згаданий вище, святитель Софроній, єпископ Іркутський. Він народився на Україні, а саме на Полтавщині, 25 грудня 1703 року. Святий Софроній у миру був відомий під іменем Стефана Назаровича Кришталевського. Батько його, Назарій, був «посполитий чоловік». Дитячі роки Стефана проходили в сотенному містечку Березань Переяславського полку (нині – місто Баришівського району Київської області), де оселилася сім’я після звільнення батька зі служби.
Змалку юного Стефана приваблювали храм та богослужіння. З часом він вступив до Києво-Могилянської Академії, де в той час навчалися два інших майбутніх святителя – Іоасаф, архієпископ Білгородський і Павло, митрополит Тобольський.
Майбутній святий у 1727 р. закінчив Києво-Могилянську Академію, того ж року став послушником Золотоношського Красногірського монастиря Переяславської єпархії, де й прийняв чернечий постриг 25 березня 1730 р. з ім’ям Софроній, на честь святителя Софронія, Патріарха Єрусалимського. У 1732 р. був рукоположений ієродияконом, дещо пізніше – ієромонахом, причому хіротонію здійснив у Софійському монастирі у Києві сам київський митрополит, нині канонізований, святитель Рафаїл (Заборовський). Згодом отця Софронія було призначено ігуменом цього монастиря, але 1742 року було переведено до Олександро-Невської Лаври в Петербурзі. У 1745 р. він став намісником Лаври. Вже 1752 р. він був одним з кандидатів на місце єпископа Переяславського та Бориспільського, але 23.01.1753 синодальним указом його призначили єпископом Іркутським та Перчинським (хіротонія відбулася 18.04.1753).
До Сибіру св. Софроній вирушив, підібравши цілий гурт помічників, насамперед з українців. Там він став продовжувачем справи другого вихідця з України святителя Інокентія (Кульчицького). За Україною святий Софроній постійно тужив і мріяв повернутися на Батьківщину.
20 березня 1754 року святитель прибув до Іркутська. Спочатку він заїхав у Вознесенський монастир – місце проживання своїх попередників, молився на могилі єпископа Інокентія (Кульчицького), просячи у нього благословення на майбутній подвиг.
Ознайомившись зі станом справ в єпархії, святитель приступив до перетворень в Духовній консисторії, монастирях і парафіях, звернувся до Святійшого Синоду з проханням надіслати гідних людей для священнослужіння в Іркутській єпархії.
На час приїзду святителя Софронія іркутські обителі вже мали майже столітню історію. Засновники цих монастирів були сповнені палким бажанням чернечого, подвижницького життя. Проникливий святитель призначав настоятелями монастирів людей благочестивих, мудрих, діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом. У 1754 році Преосвященний Софроній звів свого друга і сподвижника ієромонаха Сінесія в архімандрита Вознесенського монастиря. Цей блаженної пам’яті настоятель послужив монастирю 33 роки до свого блаженного спочинку. У вересні 1754 року Святитель видав указ, в якому відзначалася заклопотаність навчанням і вихованням дітей духовенства. Указом духовенству ставилося в обов’язок навчання своїх дітей Часослову, Псалтиря, співу і букваря, причому вчення повинно було проводитись і з належною старанністю і особливою турботою, щоб діти могли пономарські і дяківскі обов’язки виконувати згідно своїх можливостей.
Па новому місці святий активно займався місіонерською та просвітницькою діяльністю. Так, 1754 року він наказав обов`язково навчати у школах дітей священиків та селян, перевів Іркутську Духовну Семінарію у новий архієрейський дім, збудований його коштом. Для семінарії він виписував викладачів з Києва, закупив і зібрав велику бібліотеку. Чимало місцевих жителів навернув у християнство…
Уважно вивчаючи людей і обстановку, в проповідях і особистих бесідах святитель невпинно спонукав усіх до більш високих моральних ідеалів. Особливу увагу він приділяв благоговійному і правильному звершенню Богослужінь і Таїнств священнослужителями, а також стежив за моральною чистотою мирян, дбав про становище жінок в сім’ї, охороняв їх від несправедливого ставлення до них. Святитель намагався повсюдно установити статутне Богослужіння, для чого викликав до себе священиків, дияконів, дяків і паламарів, які під час архієрейського Богослужіння брали участь у хорі та іподияконствували.
Об’їжджаючи єпархію, святитель зауважив, що не скрізь приділяється належна увага церковному благовісту та кадінню і тому своїми указами він відновив церковне благочестя.
Покликаний на апостольське служіння в цьому краї, святитель Софроній усвідомлював, що, крім освіти віруючих християн, йому доведеться приводити до віри ідолопоклонників, яких в Сибіру було дуже багато.
Навертати язичників до Христової Церкви було важко, оскільки інколи навіть у храмах не було кому служити, а займатися місіонерською діяльністю і поготів. Знаючи, як архієрейське Богослужіння благотворно впливає на інородців, святитель не тільки сам служив благоговійно, але цього ж вимагав і від усіх кліриків.
Святитель Софроній дбав про пристрій побуту малих народів і сприяв розвитку в місцевому населенні осідлості і культури, пропонував їм для поселення монастирські землі і всіляко намагався ізолювати від впливу язичництва. До святителя постійно приходили і приїжджали з далеких місць за благословенням численні відвідувачі.
Серед багатьох турбот архіпастир не забував про своє внутрішнє, духовне життя і вічність і вів подвижницьке життя. Про це збереглося свідчення келійника святителя Софронія, який повідомляє, що святитель «їжу вживав найпростішу і в малій кількості, служив досить часто, більшу частину ночі проводив у молитві, спав на підлозі, чи то овече хутро, чи оленяча або ведмежа шкіра і мала проста подушка – ось і вся його постіль для нетривалого сну».
Його подвижницький дух відповідав загальному піднесенню християнського духу в імперії внаслідок прославлення святителів Димитрія Ростовського, Феодосія Чернігівського і особливо після віднайдення нетлінних мощів його попередника – святителя Інокентія Іркутського. Ця подія додала святителю Софронію сили і вселило надію на допомогу святителя Інокентія в його зусиллях щодо влаштування єпархії.
До кінця своїх днів святитель Софроній зберігав любов до Красногорської Золотоношської обителі, яка виплекала його з юнацтва. Він постійно сприяв підтримці в ній краси, посилаючи для цього необхідні кошти.
Відчуваючи погіршення здоров’я, святитель Софроній подав прохання до Синоду про звільнення його на спокій. З відповіддю з Петербурга зволікали, тому що було важко відразу підібрати гідного наступника. Останні дні життя святитель Софроній проводив у молитовному подвигу.
Упокоївся святий Софроній 30 березня 1771 р. в Іркутську, був похований у Іркутському Богоявленському соборі. По смерті святителя Господь явив своє перше чудо показуючи святість яку стяжав Його угодник: тіло покійного яке пролежало у келії шість місяців, аж поки прибула комісія із Петербурга для засвідчення кончини єпископа, не подавало ознак тління. Пізніше багато зцілень відбулось біля його гробу. У 1903 р. його мощі були знову були виявлені нетлінними. Вже тоді чимало людей отримали біля них чудесні зцілення. Готувалась канонізація святого, однак незадовго перед цим мощі угодника Божого у 1917 році були втрачені внаслідок пожежі. У 1918 р. святитель Софроній Іркутський був канонізований.
Українська Православна Церква вшановує святителя Софронія 30 червня/13 липня.
Світло, який просвітилося у добрих справах святителя Софронія, продовжує донині свідчити про славу Отця Небесного, і тепер не тільки в Сибіру, на місці останніх подвигів святителя Софронія, але і на місці його перших подвигів благоговійно зберігається про нього свята пам’ять.