Церква має чимало різноманітних матеріальних святинь. До них можемо зарахувати: храм та все, що там знаходиться, вівтар, престол, дарохранительниця, мощі святих, ікони, хрести. На всі ці речі багато хто дивиться як на ідолопоклонство.
Спробуймо розібратись, що про це говорить Біблія та дати відповідь на питання: Чи може матерія бути святою? В книзі Виходу ми знаходимо місце, де Бог звертається до єврейського народу: «Нехай вони мені спорудять святиню, щоб я міг жити серед них» (Вих. 25:8). Із Святого Письма можемо зробити висновок, що не тільки Скинія, але все, що було пов’язане із нею були святими. Храм Соломона був Святинею, але одночасно освячував собою навіть золото, що знаходилось у храмі (пор. Мф. 23:17). Місце, де перебував Бог було святим (пор. Іс. Нав. 5:15). Ковчег Завіту також був Святинею, коли до нього доторкнувся Оз, що не був священиком, – то Бог уразив його. У Новому Завіті таких святих місць стало на порядок більше: Голгофа, місце народження Ісуса, інші місця, де Він бував.
У євреїв був один Храм як місце перебування Бога, у нас тепер храмів багато, навіть у межах одного великого села чи містечка їх може бути декілька. Ми говоримо, що Бог не у рукотворних храмах живе, але хіба Він раніше жив на горі чи в храмі, чи може в скинії? Храм – це те місце, де Бог проявляє Свою присутність, тому те місце святе. Відомо, що слово «святий» означає «відокремлений», річ або місце відділене для Бога, це вже не просто річ і не просто місце, а святиня.
Апостол Павло знав і розумів, що Бог повсюди, але все ж таки він прийшов до Єрусалимського Храму, щоб там поклонитись Богу (пор. Діян. 24:11).
Кожна людина, незалежно від конфесій чи деномінацій, яка вважає себе християнином перед споживанням їжі просить Бога, щоб Він благословив та освятив поживу. Напевно, що ми не зможемо сказати чим відрізняється їжа освячена від неосвяченої, тож і не слід закидати іншим, якщо вони освячують речі матеріальні: чи їжу, чи воду, чи квартиру. Матерія чи, краще сказати, якісь окремі предмети можуть бути святими, тобто відокремленими, тому слід відповідно до них відноситись.
Чи можна вшановувати святині: цілувати та поклонятися перед ними?
На слово «поклонятися» багатьох представників різних деномінацій та конфесій є оскомина. Проте, якщо ми звернемося до Біблії, то що ми там знайдемо?
Цар Давид говорить: «…поклонюся до святого храму твого…» (Пс. 5:8); і ще «…впадіте ниць перед підніжжям його стіп…» (Пс. 99:5); а також «упаду ниць перед твоїм святим храмом…» (Пс 137:2). Ісус Навин «…упав обличчям до землі перед кивотом Господнім…» (Іс. Н. 7:6).
Всі ці подані цитати показують, що тут поклоніння віддається не Богу, а речам, тобто святині. проте чи буде хтось звинувачувати царя-пророка Давида чи Ісуса Навина в ідолопоклонстві, адже вони пишуть про поклоніння Храму, ковчегу. Невже поклоніння Божій святині не є поклонінням Самому Богу?
Коли православний чи католик поклоняється Храму, цілує ікони чи хрест, вшановує святі мощі та інші святині, то він тим самим віддає шану Самому Богу. Як це робив святи пророк Давид та Ісус Навин.
Нам достатньо прослідкувати ставлення євреїв та поган у Старому Завіті до ковчегу та побачити дії Бога, котрі творилися через Нього, щоби краще зрозуміти різницю між святинею та ідолом.
Філистимляни настрахалися, коли ковчег прибув у табір євреїв, і сказали: «Бог прибув у табір!… Горе нам, бо так ще досі не бувало» (І Сам. 4:7). Невже філистимляни не розуміли, що Богом євреїв є не ковчег? Та й ковчег самим філистимлянам причинив чимало біди після його захоплення (пор. І Сам. 5). Це все чинив не сам ковчег, але Бог через нього.
Давид усвідомлював, що він недостойний, щоби ковчег перебував у його домі, так, ніби Сам Бог мав прийти в його дім: «Як же мені внести до себе ковчег Божий?» (І Хр. 13:12). Коли ж ковчег Господній вносили у місто Давида, Міхаль, дочка Саула, дивилась у вікно, тож, бачивши, як цар Давид скакав і танцював перед Господом, зневажила його в своїм серці. (ІІ Сам 6:16). На звинувачення Міхаль, пророк Давид відповів: «Я перед Господом танцював» (ІІ Сам 6:21), нібито ковчег був Самим Богом.
Так само Мойсей, практично, ототожнював Господа з ковчегом: «Устань, Господи! Нехай розсипляться вороги твої! Нехай розбіжаться від обличчя твого ті, що ненавидять тебе!…Спочинь, Господи, серед незліченних тисяч Ізраїля!» (Чис. 19:35-36). Перед ним, як перед Самим Богом, приносили всепалення: «Повернувшись у Єрусалим, став перед ковчегом завіту Господнього і приніс усепалення й мирні жертви, і справив бенкет для всіх слуг своїх» (І Цар. 3:15); кадило: «Поставив і золотий жертовник у наметі зборів, перед завісою. І запалив на ньому благовонні пахощі, як заповідав Господь Мойсеєві» (Вих. 40:26-27); запалювали лампади: «Зробив і світильник, із сутого золота виковуючи його; його підставка, держало його, вітки, чашечки, бруньки й квітки його були суцільні з ним…І зробив сім лямп до нього, і щипці, і огарничку до нього з щирого золота» (Вих. 37:17,23).
Ідол – це щось зовсім інше.
Ані католицька, ані православна Церква не вчить, що святиня може спасати та допомагати, як Бог. Навпаки, таке ставлення до святині, як до амулету, засуджується Церквою. Певні святині почитаються, до них відносяться з благоговінням. Так, як в Старому Завіті мали благоговіння перед Храмом, ковчегом, мощами патріархі та пророків, іншими святинями та святими місцями.
Святині були в Божого народу в Ізраїлі, так само вони є у новітній Церкві. Через Свої святині Бог творив в Старому Завіті чудеса та й сьогодні Він немало чинить чудес.
За книгою С. Кобзар «Почему я не могу оставаться баптистом и вообще протестантом»