Помазання Саула на царство
(1 Цар. 9 – 10)
На землі Веніаміновій, у місті Гіві, жив знатний чоловік по імені Кіс. Серед дітей, яких мав, особливо виділявся Саул, юнак виключної краси і величезного росту – на голову вищий усіх ізраїльтян. Сім’я Кіса, займалася землеробством і скотарством. Серед народу вони були відомі як хороші ізраїльтяни, які не примирилися з чужоземним ігом і зберегли вірність Богу Ієгові.
Якось у Кіса пропали ослиці. Він наказав Саулу взяти слугу і вирушити на пошуки. Саул зі слугою три дні шукали ослиць, побували в багатьох місцях, але ніде не могли знайти тварин. Дійшовши до міста Рама, Саул запропонував слузі повернутися додому, так як домашні можуть і їх порахувати пропалими і будуть турбуватися за них. Але слуга порадив Саулу, перш ніж повертатись додому, зайти в Раму до пророка Самуїла і запитати в нього про ослиць. Саул погодився з розумною порадою, і вони пішли до міста. Самуїла вони зустріли в центрі міста.
За день до приходу Саула в Раму Господь сказав Самуїлу: «Завтра в цей час Я пришлю до тебе чоловіка із землі Веніамінової, і ти помажеш його в у правителі народу Моєму – Ізраїлю, і він спасе народ Мій від рук филистимлян». Коли ж Самуїл побачив Саула, який наближався до нього, Господь сказав йому: «Ось чоловік, про якого Я говорив тобі, він буде управляти народом Моїм». Побачивши високого на зріст і дуже красивого Саула, Самуїл зрозумів, що перед ним чоловік, гідний царського престолу. Він запросив його до святкового обіду і прохав його не турбуватись, так як пропавші ослиці вже знайшлись. Під час обіду Самуїл посадив дорогого гостя на найбільш почесне місце і пригощав його найкращими стравами. Потім він відправився з Саулом на дах свого будинку, і там вони вели бесіду до пізньої пори. А рано – вранці Самуїл розбудив Саула і повів його за місто. Слуга пішов далі по дорозі в Гіву, а Самуїл, залишившись з Саулом наодинці взяв посудну з єлеєм, вилив на голову Саула і сказав: «Ось Господь помазує тебе на правителя спадщини Своєї у Ізраїлі, і ти будеш царювати над народом Господнім». Юнак був приголомшений і не міг повірити, що така воля Бога Ізраїлевого. Він повірив лише тоді коли на зворотній дорозі додому, з ним в точності трапилось все, що передвіщав Самуїл: поряд з домовиною Рахілі він зустрів двох чоловіків, які розповіли, що ослиці знайшлись і батько з нетерпінням чекає на його повернення. Затим він зустрів біля діброви Фавської трьох прочан, які йшли до Рама для жертвоприношення, і дали йому два хліби. Самою головною все ж була третя зустріч. Саул побачив сонм пророків, які спускалися з гори. Під звуки арф, дудок і гусел вони співали і пророкували. Саул відчув, на нього зійшов Дух Господній, і він розпочав пророкувати з іншими пророками. Багато людей, які знали Саула, були здивовані і запитували один одного: «Що це сталося із сином Кісовим? Невже Саул у пророках?». Обряд помазання Саула був в дуже глибокій таємниці. Навіть своїм близьким Саул не розповів про те, що з ним трапилось у Рамі. Проте необхідно було, щоб ізраїльтяни схвалили обрання Саула царем. Для цієї мети Саул скликав народ у Массифу. Царя обрали по жеребу, і жереб випав на Саула, який уже давно був помазаний Самуїлом на царство. Обрання царем так засмутило Саула, що він загубився в обозі, серед возів і в’ючих тварин. Його розшукали і привели до Самуїла. Захоплюючись мужнім виглядом царя, Самуїл сказав народу: «Чи бачите, кого обрав Господь? Подібного йому немає між усім народом. Тоді увесь народ вигукнув і сказав: «хай живе цар!».
Після цього Самуїл викликав і записав у книгу права і обов’язки царя і розпустив усіх по домах. Саул на чолі з відданими йому людьми помандрував до себе додолу, у Гіву.
Але не всі ізраїльтяни були задоволені обранням Саула. Деякі навіть з презирством говорили: «Чи йому рятувати нас?». Але Саул, людина розумна і стримана, вдавав, що не помічає цього, і очікував лише випадку доказати усім ізраїльтянам, що в ньому не помилися. Скоро йому така нагода трапилась.
Саул перемагає аммонітян
(1Цар, 11 – 12)
Зразу ж після обрання на царство Саул не міг правити відкрито і користуватися усією повнотою влади, бо у Гіві, як і в багатьох ізраїльських містах, стояли филистимські охоронні загони. У Саула ще не було ні палацу, ні слуг, – він як і раніше займався землеробством. У той час аммонітяни знову розпочали свої агресивні дії проти ізраїльтян.
На сході від річки Йордан, у горах Галаада було розміщене ізраїльське місто Іавіс. Наас, цар аммонітян, підтянув величезні сили до міста і готувався до вирішального штурму. Мешканці Іавіса вступили з Наасом у переговори, але той відповів, що згоден укласти з ними лише при тій умові, якщо аммонітяни виколють кожному мешканцю міста праве око. Старійшини Іавіса попросили сім днів для перемир’я, обміркувати ці умови. Скориставшись короткочасним перемир’ям вони направили послів до Саула, щоб просити про допомогу. Саул, вислухавши послів дуже розлютився, розітнув на частини двох волів, якими орав землю і розіслав їх по усіх племенах ізраїльських, оголосив, «що так буде учинено з волами того, хто не піде слідом Саула і Самуїла». На заклик царя, у призначене місце зібралося величезне ополчення. Рано вранці ізраїльтяни раптово накинулись на табір аммонітян і вчинили їм криваву розправу. Лиш невелика кількість аммонітян спаслася. Перемога Саула зробила його національним героєм. Тепер вже і ті ізраїльтяни, які не бажали бачити Саула на царському престолі визнали його достойним носити високе звання царя. Після перемоги Самуїл знову скликав збори у Галгалі, де вже народ підтвердив обрання Саула царем. Тут Самуїл в урочистій обстановці склав з себе звання судді, передав усі свої права новообраному царю. При цьому він заповідав, як царю, так і всьому народу не відходити від істинної релігії і ревно берегти віру батьків. Передавши Саулу світську владу, Самуїл так і залишився первосвящеником і духовним керівником усього Ізраїлю.
Перший непослух Саула
(1 Цар. 13 – 14)
Перемігши аммонітян, Саул розпочав готуватись до війни з найбільш грізним ворогом Ізраїлю – филистмлянами. Перш за все він поставив мету створити постійне і сильне військо. З найбільш хоробрих людей він утворив трьохтисячну гвардію. Тисячу воїнів він передав під командування свого мужнього і хороброго сина Іонафана, а з собою залишив дві тисячі . Відважний Іонафан зі своїми воїнам вночі розгромив филистмлянський охоронний загін у Гіві і звільнив своє місто від ворога. Радісна звістка про цю подію з швидкістю блискавки поширилась по усьому Ізраїлю і стала стимулом до всенародного повстання проти ворогів. Скориставшись загальним піднесенням, Саул прикликав ізраїльтян з Галгал і там організував з них повстанську армію. Филистимляни, розуміючи всю серйозність становища зосередили свої війська у Міхмасі. Це була блискуче озброєна армія, яка складалася не лише із загонів піхоти, але й з численних бойових колісниць. Армія ж Саула була озброєна дуже погано, лише у Саула та Іонафана були залізні мечі і списи. Не дивно, що поява численної филистимлянської армії викликала паніку серед ізраїльтян. Люди залишили свої житла й ховалися у готрах, а деякі переправлялися через Іордан, шукаючи собі сховище в країні Гадовій і Галаадській. Саул знаходився в той час у Галгалі, очікуючи Самуїла, котрий повинен був прийти у визначений термін і перед боєм принести жертву Богу. Настав призначений день, а Самуїл не приходив. Армія, заразившись загальною панікою зменшувалась з кожним днем, і накінець з царем лишилося шістсот найбільш відданих воїнів. Положення було жахливим. Кожну мить могло статися перше зіткнення з ворогом, а вступити у бій без загальної молитви і жертвоприношення Саул же бажав. Тоді цар сам вирішив принести жертву Богу, хоча і не мав на це ніякого права. Але, як лише був звершений ним обряд жертвоприношення, як прийшов Самуїл. Саул з повагою вийшов йому назустріч, але почув від пророка грізний вирок, що за порушення волі Божої Господь позбавить його звання царя і замість нього знайде собі мужа по серцю Своєму. Самуїл залишив табір ізраїльтян, а Саул розпочав готуватися до битви. З невеликою кількістю воїнів Саулу пощастило повернути на втечу великий филистимлянський загін. У цій битві особливо відзначився син Саула Іонафан. Але ця велика перемога не вирішила результату війни з филистимлянами. Филистимлянами , як і раніше панували над Ізраїлем.
Другий непослух Саула
(1 Цар. 15)
Саул розумів, що рано чи пізно все ж відбудеться вирішальне зіткнення з филистимлянами, і ретельно готувався до нього. З цією метою він укріпив столицю свого царства місто Гіви. Але усю свою енергію Саул направив на формування регулярної армії, зараховуючи в армію найбільш хоробрих і мужніх. Командуючим армією Саул призначив свого двоюрідного брата Авеніра, з метою у кріплення свого царства він успішно вів війни на сході з аммонітянами, моавітянами і едомітянами. Але особливо на південно-сході турбували Ізраїль амалікітяни. Це кочові розбійницькі племена, які проживали на Синайсьнму півострові, з давніх часів були постійними ворогами Ізраїлю. І ось нарешті, наблизився час розплати і для амалікітян. Самуїл за Божим велінням, прийшов в Гіву до Саула і сказав йому: «Тепер іди і завдай поразки Амаліку й усе, що в нього (не бери собі нічого в них, але знищ і закляни усе, що в нього). Саул швидко зібрав армію і пішов на амалікітян. Похід був успішним. Амалікітяни були жорстоко наказані. Воїни Саула умертвляли усіх, не жаліючи навіть жінок і дітей. Проте Саул цього разу виявив свавілля і не до кінця виконав повеління Господнє. Йому стало жаль знищувати багатющі воєнні трофеї – овечок, волів й інше цінне майно амалікітян. До того ж він зберіг життя царю амалікітян Агагу, взявши в його в полон. Дізнавшись про такий самовільний вчинок царя, Самуїл зненацька з’явився у таборі Саула, коли той святкував свою перемогу, і оголосив йому волю Божу: «За те, що ти знехтував словом Господа, Вів відкинув тебе, щоб ти не був царем (над Ізраїлем). Саул же міг не рахуватися з величезним авторитетом пророка і покірно став прохати у нього прощення. Боячись, що звістка про їх конфлікт викличе заворушення серед народу, Саул упрошував Самуїла залишитися в таборі для жертвоприношення. Але розгніваний пророк повернувся, щоб піти геть. Бачачи це, Саул хотів силою затримати Самуїла і не навмисне відірвав йому край одежі. Тоді Самуїл сказав: «Нині відторг Господь царство ізраїльське від тебе і віддав його ближньом твоєму, кращому від тебе». Самуїл все ж залишився на деякий час в таборі, але не лише для того, щоб до кінця звершити суд Божий над амалікітянами. Він наказав привести царя Агага до жертовника і власноручно розрубав його на очах у народу. Незабаром після цього Самуїл пішов до себе в Раму і більше до смерті не зустрічався з Саулом.
Хоч перший ізраїльський цар і був обраний Богом, але він не в усьому слухняний волі Божій, за що Господь і позбавив його особливої благодаті.
Помазання Давида на царство
(1Цар. 16)
Самуїл хворобливо переносив розрив з Саулом і довго уболівав за ним. Одного разу явився йому Господь і сказав: «Доки ти будеш сумувати за Саулом, якого Я відкинув, щоб він не був царем над Ізраїлем? Наповни ріг твій єлеєм і піди, Я пошлю тебе до Ієссея віфлеємлянина, бо між синами його Я приглянув Собі царя».
Щоб не викликати гнів Саула, який пильно почав слідкувати за діями Самуїла, первосвященик вирішив таємно помазати кандидата на цаство. З цією метою він взяв жертвенну тварину і відправився у Вифлиєм для жертвоприношення. Старійшини міста знали про розрив між Самуїлом і Саулом, тому, побоюючись гніву Саула, зустріли первосвященика не досить радісно і прямо запитали про мету його прибуття. Але Самуїл зумів їх переконати, що він прибув виключно з релігійною метою, і запросив усіх їх звершити жертвоприношення. Для участі в жертвоприношені був запрошений і мешканець Віфлієма Ієссей з усіма своїм сімейством. Коли було зверше жертвоприношення, Самуїл висловив Ієссею своє бажання ближче познайомитись з його синами. Ієссей по одному, починаючи зі старшого, почав підводити Самуїла своїх сімох синів, але жодного з них Господь не обрав царем. Тоді Самуїл запитав у Ієссея, чи всі його сини прийшли з ним, і коли почув від нього, що є ще один син, той наказав терміново покликати його. Незабаром явився до Самуїла і менший син – Давид. Юнак сподобався Самуїлу. «Він був білявим, з гарними очима і приємним обличям». Його багато обдарована душа палала любв’ю до Бога. Володіючи поетичними здібностями, Давид вже в юні роки писав дивні псалми, в яких прославляв Творця Всесвіту. Свої піднесені релігійні почуття він виливав у своїй дивній грі на арфі, котра була нерозлучною супутницею в його житті пастуха.
Милуючись Давидом, Самуїл почув голос Божий, який наказував йому: «Встань, помаж його, бо це він». підкоряючись голосу Божому, Самуїл узяв ріг з єлеєм і в присутності братів помазав Давида на царство. Обряд звершився в колі сім’ї і ніхто у Вифлиємі не здогадувався, що у місті знаходиться цар Ізраїлю. З того часу, як Самуїл помазав Давида на царство. Дух Господній відійшов від Саула і почив на Давиді, а Саула став збурювати зий дух. Мучаючись, злим духом, цар зробився похмурим і підозрілим, він часто страждав від приступів невимовної туги. Щоб хоч якось заспокоїти свій тривожний дух відкинутого Богом царя, наближені порадили Саулу знайти майстерного музиканта і під час приступів слухати хорошу музику. Незабаром був знайдений і талановитий музикант, який чудово грав на арфі. Це був сором’язливий пастушок з вифлиєму по імені Давид. Так в перше зустрілись два ізраїльських царі: один відкунитий, інший благословенний Богом. Саул полюбив юного Давида і навіть зробив його своїм зброєносцем. Дивна гра Давида на арфі, яка супроводжувалась богоугодними піснями заспокоювали душу Саула і повертала йому здорв’я. Але ось знову збирають армію, а Давид повернувся до себе на батьківщину у Вифлиєм і продовжував пасти овець.
Героїчний подвиг Давида
(1 Цар. 17)
Филистимляни, перейшовши кордон Ізраїлю, розкинулись табором біля міста Сокхофа. Саул рушив на зустріч филистимлянам, перегороджуючи їм шлях до своєї держави. Обидві армії розмістились у бойовій готовності на двох горбах один проти одного. Ні та, ні друга сторона не неважувались першими вступити в бій. Тоді із табору филистимлян на долину, яка розділяла обидва табори, вийшов воїн богатирського складу, по імені Голіаф. Закутий у тяжкий панцир, озброєний величезним мечем і довгим списом, він наблизивсь до ізраїльських загонів і закричав: «Навіщо вийшли ви воювати? Чи не филистимлянин я, а ви раби Саулови? Виберіть у себе чоловіка і нехай він підійде до мене; якщо він може побитись зі мною і уб’є мене, то ми будемо вашими рабами; якщо ж я пересилю його і уб’ю його, то ви будете рабами». Зрозуміло, серед воїнів Саула не знайшлося жодного сміливця, який би зважився на поєдинок з цим велетнем. Переконавшись, що ніхто не бажає битись з ним Голіаф, викрикував ізраїльтянам всілякі образи. Так продовжувалось протягом сорока днів: Саул був безсилий, що – небудь зробити, він обіцяв велику нагороду, звільненням від налогів і руку своєї старшої дочки тому, хто прийме виклика Голіафа. Але велетень викликав у всіх такий жах, що смільчаків не знаходилось.
Серед ізраїльських воїнів було троє старших синів Ієссея. Одного разу Ієссей покликав Давида, дав йому продуктів і послав у ізраїльський табір відвідати своїх братів, Давид прийшов до місця скупчення військ в ту саму мить, коли Голіаф насміхувався над боягузтвом ізраїльтян і ображав їх бога і вирішив покарати неосвідченого филистимлянина. Про свій намір вийти на поєданох а Голіафом Давид сказав своїм братам і воїнам, які стояли поряд. Брати – досвідчені воїни, висміяли його, а коли він продовжував настоювати на своєму, розгнівались не на жарт і наказали терміново повертатись додому до своїх овець. Слух про хороброго пастушка розповсюдився серед воїнів і дійшов до царя. Саул покликав Давида до свого намету і по батьківські сказав йому : «Не можеш ти йти проти цього филистимлянина, щоб поборотися з ним; бо ти ще юнак, а він воїн від юності своєї». Але Давид настоював на свойому. Бачачи таку рішучість хороброго юнака, Саул погодився сказати йому: «Іди, і нехай буде Господь з тобою». Цар одягнув на нього свою броню і шлем, оперезав своїм мечем і наказав ходити по намету, щоб переконатись, чи зможе Давид рухатись з важкою зброєю. Але Давид відчув себе незручно і заявив, що він надає перевагу своїй простій одежі пастуха і в ній він буде битись. Тоді Саул дозволив йому робити так, як він бажає. Узявши свою палицю пастуха, пращу і сумку, Давид направився в долину, де в цей час знаходивсь Голіаф. По дорозі він зупинився біля джерела, вибрав собі п’ять гладеньких каменів і поклав їх до торби. З цією зброєю, і з надією на допомогу Божу він сміливо пішов на зустріч Голіафу. Коли Голіаф побачив юного Давида з палицею в руках, він не міг утриматись від сміху і принизливо викрикнув йому: «Що ти йдеш на мене з палицею (і з камінням)? Хіба я собака?». Але тут же він, мабудь, вирішив, що ізраїльтяни роблять з нього посмішище, приславши до нього підлітка. Лаючись і проклинаючи Давида своїми богами, він грозився кинути тіло нахабного смільчака диким звірям і птахам. У відповідь на потік образ Давид сказав своєму ворогу: «Ти ідеш проти мене з мечем і списом і щитом, а я іду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських, яких ти поносиш; нині віддасть тебе Господь в руку мою, і я уб’ю тебе…і дізнається вся земля, що є Бог в Ізраїлі…і що мечем і списом рятує Господь».
На обох горбах запала напружена тиша. Филистимлянини з нетерпінням очікували, коли їх непереможний велетень нанесе ворогу смертельний удар, а ізраїльтяни, з почуттям жалю за сміливим юнаком, який з такою наївною самопевністю йшов назустріч неминучої смермі. Голіаф, тримаючи в руках списа, готувався до удару. Упевнений у своїй перевазі, він навіть не слідкував за рухами свого супротивника. Давид тимчасом, дістав камінь із сумки, вклав його у пращу, стрімко побіг назустріч богатирю і з усіх сил кинув камінь з пращі. Камінь посвистів у повітрі і ввіткнувся в лоб Голіафа, і той безпорадно впав на землю. Давид миттю кинувся до оглушеного велетня, схопив його величезний меч і одним ударом відрубав йому голову.
Несподівана поразка викликала у таборі филистимлян паніку. Ізраїльтяни, скориставшись замішанням супротивника, накинулись на них з такою лютістю, що филистимлянське військо кинулося навтікача. Ізраїльтяни, переслідували филистимлян до їх міст Геф і Аккорон. Після битви Давид підніс Саулу у вигляді трофеїв голову Голіафа, а зброю велетня повісив у своєму наметі. Але головним трофеєм Давида у цьому єдиноборстві була воєнна слава і популярність серед ізраїльтян.
Слава Давида
(1Цар. 18)
У нагороду за доблеснийй подвиг Саул довірив Давиду командування загоном воїнів. Син Саула і спадкоємець престолу Іонафан з першої зустрічі «полюбив Давида, мов свою душу». У знак вдячності він подарував йому свій плащ, туніку, лук, меч і пояс. Давид, не зважаючи на юний вік, чудовим чином справлявся з обов’язками воєначальника. Слухи про подвиг юного Дадида швидко розлетілись по усьому Ізраїлю. Коли військо поверталося з поля битви, жінки, старі й молоді, виходили з міст і радо вітали переможців. Під акомпанемент музичних інструментів вони танцювали і співали пісні. І ось серед цих пісень підозріле вухо Саула почуло принизливий для нього приспів: «Саул переміг тисячі, а Давид – десятки тисяч!». Похмура підозра запала в душу царя по відношенню до юного героя, і він з образою сказав оточуючим його: «Давиду дали десятки тисяч, а мені тисячі; йому не достає лише царства». Шматуючи серце ревнощами і заздрістю, Саул, втратив спокій і знову розпочав біснуватися. Для заспокоєння духу царя покликали Давида. Юнак ввійшов до царя і почав зворуш грати на арфі. Але музика цього разу не допомагала Саулу. У його душі палала злість на Давида. Раптом він схватив списа і кинув у Давида. Юнак в останню мить відхилився, і спис заглибився у стіну. Побачивши, що Господь оберігає Давида, Саул з цього часу став боятися його і вирішив будь якими методами від нього позбавитсь. З цією метою він він призначив його командувати загономи у тисячу чоловік і послав на війну з филистимлянами. Але юний воєначальник і на цей раз йшов від перемоги до перемоги, завойовував все більшу славу і любов народу.
Одночасно росли і ревнощі Саула. Цар поки не відважувався виступати проти Давида відкрито, але в таємниці склав план дій. Одного разу він пообіцяв Давиду, що дасть йому у жінки свою старшу доньку, якщо той удвоїть свою хоробрість у боротьбі з филистимлянами. Цар надіявся, що його супротивник загине від рук ворога. Коли ж настав час видати заміж за Давида старшу доньку, Саул віддав її за іншого, а за Давида віддав молодшу доньку Мелхолу. Дівчина була дуже рада цьому, так як давно покохала юного героя.
Відкрите переслідування Давида Саулом
(1 Цар. 20 – 27)
Коли Давид став зятем Саула, цар почав ще більш його побоюватись « і зробився ворогом його на все життя». Тепер уже від таємних дій він перейшов до відкритого переслідування свого зятя. Одного разу Саул наказав слугам убити Давида, але Іонафан своєчасно попарадив свого друга і допоміг йому сховатись. А сам пішов до батька просити за нього. Після довгих умовлянь Саул змилувався і дозволив Давиду повернутись. Але примирення продовжувалось недавго. Давид отримував нові перемоги над филистимлянами, що викликало у Саула страх і злість. У миті гніву він вдруге кинув списа в свого суперника і знову промахнувся. Цього разу Давид зрозумів, що потрібно рятуваись, поки не пізно, і, тільки лиш стемніло, він втік з царського палацу до себе додому. Дізнавшись про це Саул послав до нього вбивць. Але Мелхола в останню мить врятувала чоловіка. Вона допомогла йому спуститись з вікна, а у його постіль поклала статую, одягнувши її в Давидові одежі і щільно обгорнула одіялом. Коли увійшли солдати царської варти, вона показала їм ліжко і сказала, що Давид тяжко захворів і не може піднятись. Тоді Саул наказав принести Давида до нього разом з ліжком і на його очах вбити хворого. Обман був викритий і Мелхолу привели до батька. Вона ледве уникла покарання, сказалавши, що Давид грозився убити її, якщо вона не допоможе йому втекти.
Тим часом Давид благополучно покинув місто Гіву і прийшов в Раму, шукаючи захисту вСамуїла. Дізнавшись про це Саул тричі посилав своїх слуг в Раму схопити Даввида, але це їм не вдавалося, так як Давид знаходився під захистом Самуїла і його учнів пророків. Таємно, через Іонафана Давид дізнався, що примирення з царем більше не може бути. Як вірний друг, Іонафан прохав Давида потурбуватись про безпеку свого життя. Залишатись довго в Рамі було небезпечно, тому Давид вирішив піти до себе на батьківщину в Іудине коліно. Ніжно попрощавшись з любим другом Давид таємно став пробиратись на південь країни до свого племені. По дорозі він зайшов в Номву до первосвященика Ахілимилеха і за його дозволом узяв меч Голіафа, який висів у храмі. На батьківщині численні люди прийняли Давида з радістю. До нього в гори, де він ховався, потягнулися хоробрі люди, не задоволені політикою Саула. З цих відданих йому людей Давид створив дисциплінарний загін воїнів, близько шестисот чоловік.
Довідавшись, де знаходиться втікач , розгніваний цар на чолі трьохтисячного загону відбірних воїнів відправився в Іудею, щоб впіймати Давида. По дорозі Саул зайшов в Номву і вбив первосвященика і усіх священиків за те, що вони немов би покровительствували заклятому ворогу царя – Давиду. Уникнути смерті пощастило лише сину Ахілімеха, священику Авіафару. Він під прикриттям ночі втік з палаючого міста, прийшов до Давида і став його найближчим помічником. Давид зрозумів, що від розгніваного Саула неможливо чекати пощади. Тому він своїх батьків відправив через Йордан і залишив їх під захистом моавітського царя, а сам повернувся в землю Іуди і сховався в гірських пустельних місцях де легко було сховатись від переслідування.
Одного разу Саул під час переслідування увійшов по нужді до печери. По волі випадку у глибині цієї печери сховався Давид зі своїми друзями. Давид міг вільно вбити Саула, але не хотів заплямувати себе кров’ю помазаника Божого. Він лише тихенько підкрався і відрізав у Саула край плаща. Потім, коли цар зі своїм загоном рушив далі в дорогу, Давид піднявся на вершину скелі і крикнув йому: «Володарю мій царю!… Ось, сьогодні бачать очі твої, що Госпдь передав тебе зараз у руки мої у печері і мені повірили, щоб убити тебе; але я пожалів тебе і сказав: «непідійму руки своєї на володаря мого, бо він помазаник Господа. Отче мій! Подивись на край одежі твоєї у руці моїй, я відрізав край одежі твоєї, а тебе не вбив». Саул був зворушений такою великодушністю свого зятя. Він плакав називав Давида своїм сином, напророкував що він буде царем у Ізраїлі. Саул після цього випадку припинив на деякий час переслідувати Давида, але охоплений злим духом, він знову вдався до переслідування свого суперника. Ховаючись від переслідуваня Давид і цього разу проявив свою благородну великодушність по відношенню до злого і несправедливого царя. Одного разу Давид вночі зі своїм зброєносцем проник у царський табір і увійшов в намет, у якому спав Саул і його воєначальник Авенір. Зброєносець хотів убити царя але Давид не дозволив йому піднімати руку на помазаника Божого. Він лише узяв з намету спис царя і посуд зводою, і благополучно повернувся до воїнів, що чекали його. На світанку Давид знову зійшов на вершину неприступної скелі, і звідти голосно звинуватив Авеніра за те, що він погано охороняє свого царя, а Саула – за те, що несправедливо поступає по відношенню до свого зятя. Після цього він наказав прислати кого – небудь за царським списом і посудом. Саул збентежений тим, що трапилось і розчулений великодушністю Давида припинив переслідування і повернувся до Гіви.
Смерть Самуїла і Саула
(1 Цар. 27 – 31)
Давид розумів, що цар не заспокоїться, доки не захопить його живим чи мертвим. Йому не залишилось нічого іншого, крім як залишити межі Ізраїля і сховатись там, куди не сягала влада Саула. І Давид рішився на образливий і принизливий крок: він запропонував свої послуги Анхусу, царю филистимського міста Гефа. Колишній ворог з бажанням прийняв його на службу. Анхусу було вигідно, щоб Ізраїль слабшав від внутрішніх незгод; тепер він міг сприяти цим незгодам підтримуючи Давида проти Саула. Цар Гефський наказав Давиду учинити напад на ізраїльські землі, але Давид і не думав кривдити своїх одноплемінників. Замість цього таємно від филистимлян він опустошив землі амалікітян, одвічних ворогів Ізраїля, а здобич віддав Анхусу. Бачачи старанність, Анхус радів, що має такого талановитого воєначальника.
А тим часом місто Рама поринуло у глибокий траур, в зв’язку з тим, що вмер великий прорк, учитель і бувший суддя – Самуїл. В особі Самуїла народ ізраїльський втратив свого духовного керівника, а Саул позбавив, таким чином, ще від одного грізного спротивника. Смерть авторитетної людини, яка мала величезний вплив на народ, розв’язала Саулу руки, і він вирішив розправитись з усіма прихильниками Самуїла. Цар дав наказ повбивати усіх пророків, учнів Самуїла, а разом з ними, всяких ворожбитів і чарівників. Після побиття в країні запанувала атмосфера терору і страху. В цей несприятливий для молодої ізраїльської держави час, на її голубий небозвід насувалися хмари. З її межі вдерлась сильна армія об’єднаних филистимилянських князів. Сотні бойових колісниць і тисячі закутих у залізо воїнів, розмістились табром у долині Єзреєль. Саул розтавив своє військо на схилі гір Гелвує, звідки була видна вся долина. Вигляд величезного филистимлянського табору викликав у нім упокорювання перед неминучістю долі. Цар з глибокою молитвою звернувся до Господа за допомогою, «але Господь не відповів йому ні у ві сні, ні через урім, ні через пророків». Тоді він запитав у своїх наближених, чи нема де поблизу якої – небудь пророчиці, яка пророчить майбутнє. Здивовані слуги відповіли, що він наказав убити всіх віщунів але згодом стало зрозумілим, що поряд з табором живе старенька – чарівниця, яка викликає душі померлих і взнає від них майбутнє. Вночі переодягнувшись, у супроводі двох зброєносців Саул прийшов в дім чарівниці і попросив її викликати дух Самуїла. Чарівниця погодилась і почала ворожіння. Раптом вона закричала від жаху. «Скажи, що ти бачиш?» запитав у неї цар. «Бачу неначе бога, який виходить з землі». Саул знову запитав її: «Який він на вигляд?». Жінка відповіла: « Виходить муж пристарілий, одягений в довгу одежу». Тоді Саул здогадався, що це дух Самуїла, і вклонився йому до землі. Цар попросив у пророка поради, як йому діяти в цей тяжкий час, бо грізні филистимлян оголосили Ізраїлю війну, а Господь відступив від нього і не відкриває йому Своєї волі. На прохання царя Самуїл відповів: «Для чого ж ти запитуєш у мене, коли Господь відступив від тебе…Відніме Господь царство із рук твоїх і віддасть його ближньому твоєму – Давиду…Завтра ти і сини твої будете зі мною, і стан ізраїльський передасть Господь до рук филистимлян». Жахлива звістка так потрясла Саула, що він втратив свідомість і впав на землю.
На другий день розгорілась битва. Ізраїльтяни зазнали повної поразки; а ті хто залишився живим серед воїнів – втекли. Три сини Саула, втому числі й хоробрий Іонафан, загинули разом з тисячами інших. Саулу, пораненому, пощстило втекти з поля бою, але филистимлян йшли за ним весь час. Побачивши, що врятуватись втечею не можливо, Саул покликав свого зброєносця і попросив убити його. Юнак все ж не наважився підняти руку на помазаника Божого, і тоді Саул покінчив з собою, кинувшись на свій меч. Вірний слуга наслідував його прилад.
Розбивши ізраїльську армію, филистимлян захопили долину Єзреєль і зайняли таким чином вигідну стратегічну позицію для підкорення всього Ханаана. Держава, з таким великим зусиллям створена Саулом, перестала існувати. Період царювання Саула тривав тридцять років з 1040 по 1010 роки.
Воцаріння Давида
(2 Цар. 1-5 ; 1010 – 970 роки)
Давид не приймав участі в цій битві і був глибоко засмучений почувши про загибель Саула, Іонафана і багатьох доблесних синів Ізраїлю. Смерть Саула засмутила Давида, так як його загибель означала одночасно упадок першої об’єднаної ізраїльської держави. Смерть же Іонафана була для Давида великим особистим горем. Він втратив єдиного, дійсно вірного друга, відданого і безкорисливого. Свою печаль Давид виразив у плачевній пісні; «Сумую за тобою, брате мій Іонафан; ти був дуже дорогим для мене; любов твоя була для мене вище навіть від любові жіночої!»
Після загибелі царя Ізраїльського, старійшини Іудиного коліна покликали Давида до Хеврону і обрали його царем іудейським. В той же час за Йорданом воєначальник Анівір, який залишившись живим, при підтримці десяти північних колін оголосив царем четвертого сина Саула, Ієвосфея. Між військами Давида та Ієвосфея розпочалися військові дії. «І була тривала ворожнеча між домом Самуїловим і домом Давидовим. Давид усе більше й більше зміцнювався, а дім Саулів більше і більше слабшав». Громадянська війна тривала сім років. Коли ж в результаті помсти і зради були убиті Ієвосфей і Авенір, Давид залишився єдиним серйозним претендентом на ізраїльський престол. Представники північних племен, налякані зростанням могутності филистимлян, зібралися в Хеврон і оголосили Давида царем над усім Ізраїлем. Таким чином після семи років царювання у Хевроні Давид став царем усієї ізраїльської держави. Протягом слідуючих тридцяти трьох років царствування він підкорює собі филистимлян і створює найміцнішу державу в усій історії єврейського народу.
Єрусалим – столиця царства Давида
(2 Цар.5; 1 Парал 11)
Филистимлян, дізнавшись, що їх васал став царем усього Ізраїлю, вирішили спіймати його і покарати, як заколотника. Сильна филистимлянська армія увійшла в долину Реафім, на захід від Єрусалиму, відрізавши таким чином південь від півночі. Давид опинився в дуже скрутному положенні. Його військо, хоч і поповнилось воїнами північних племен, не могло протистояти бойовим колісницям филистимлян. Тому він вирішив не повторювати помилку Саула і уникаючи відкритих боїв, обмежитись партизанською боротьбою. Тут у нього був багатий досвід, накоплений в період блукань. З допомогою Божою Давид не тільки зупинив дальше просування ворога в глибину країни, але й повернув його військо на втечу, переслідуючи филистимлян до самого міста Геф. З того часу филистимлянам ні коли більше не щастило повернути собі минулу могутність, а з часом їм прийшлось навіть визнавати гегемонію Ізраїлю.
Об’єднане царство Давида немало своєї столиці. Херон був розміщений дуже далеко на південь і не міг відповідати усім вимогам столичного міста. Рахуючись з цими обставинами Давид звернув свою увагу на Єрусалим. Місто це розміщене на горі Сион, на протязі чотирьохсот років належало ієвусеям і являло собою неприступну фортецю. Тому завоювати Єрусалим було нелегко. Але Давид з допомогою талановитого полководця Іоава зумів взяти неприступну фортецю. «Горб з форте цією у південній частині міста він зробив столицею Ізраїля і назвав «Містом Давида». Він тут же розгорнув велике будівництво по укріпленню міста і вирішив побудувати собі палац. З цією метою Давид в ступив в торгові зносини з царем тірським Херамом, який прислав йому ліванського кедрового дерева для будівництва, а також зодчих і ремісників. З їхньою допомогою був побудований будинок, який не уступав палацам найбільш могутніх царів з сусідніх держав.
Наслідуючи приклад язичеських царів, Давид при дворі створив собі великий гарем, оскільки гареми були на той час мірило царського величчя. Від дружин і наложниць у Давида народилося багато синів і доньок, які заповнили сміхом і лайками усі куточки палацу.
Але, турбуючись про укріплення і прикрасу своєї столиці. Давид не забував, що головне покликання Ізраїля полягало в тому, щоб нести світло істинної релігії серед язичницького світу. У зміцненні релігійного життя народу Давид бачив могутність Ізраїлю. Тому він звернув особливу увагу на ріст і розквіт життя своєї держави, яка при Саулі прийшла у великий занепад. Свою столицю, Єрусалим, Давид вирішив зробити релігійним центром Ізраїлю. З цією метою він вирішив перенести в Єрусалим головну святиню народу – Ковчег Завіту, який з часів Самуїла знаходився у маленькому містечку Каріаф – Іарім. По Ковчег Давид вирушив разом зі своїми придворними і тридцяти тисячною армією. Ковчег на колісниці, запряженою волами, супроводжували священики і багатотисячний натовп народу, який виражав свою радість піснями, танцями та грою на різноманітних інструментах. Але по дорзі трапилось непередбачене; один ізраїльтянин, по імені Оза, доторкнувся до Ковчега і тут же мертвим упав на землю. Це так вплинуло на Давида, що він наказав терміново зупинити процесію і залишити Ковчег на збереження ізраїльтянину по імені Аведар. Лише три місяці пізніше він вирішив в ще більш святковій обстановці нести Ковчег до столиці. При великому скупчені народу священики благоговійно підняли на плечі сяючий золотом Ковчег Завіту і торжественно направились до Єрусалиму де вже була побудована Скинія. Хода супроводжувалася запальним співом, грою на музикальних інструментах і радістю багатотисячного натовпу народу. Попереду ішов радісний цар Давид. Він був одягнений у білосніжну довгу одежу священика. На голові у нього сяла царська діадема, а вруці він тримав арфу і грав на ній. Через кожні шість кроків він приносив жертву Богу. Охоплений почуттям релігійного захоплення, « Давид стрибав з усіх сил перед Господом», виражаючи своє захоплення у дивних псалмах. Ковчег торжественно був поставлений у новій скинії на Сионі. Коли Ковчег був в несений в Святеє Святих, у новому храмі були принесені багаті жертви.
Відпустивши народ, радісний цар повернувся до палацу, щоб поділитись своєю радістю з своїми близькими. Але там його зустріли насмішками з докорами зарозумілої дружини Мелхоли. З отруйною насмішкою вона сказала Давидові: «Як відзначився сьогодні цар Ізраїль, оголившись перед очима рабинь і рабів своїх, як обнажається яка – небудь пуста людина». Ображений несправедливим докорам Мелхоли, Давид відповів їй: «Перед Господом грати і танцювати буду; і я ще більше принижусь… і благословенний Господь, Який віддав перевагу мені, а не батьку твойому». Після цього Давид розлюбив Мелхолу назавжди, і їй не довелося народити Давиду сина.
Не дивлячись на щасливе життя, Давида постійно тривожила думка, що він живе в розкішному палаці з кедрового дерева, а Ковчег Божий знаходиться в наметі. Йому хотілося побудувати храм Ієгові, який своєю пишністю перевершив би царський палац. Свою думку він висловив прорку Нафану. Пророк гаряче схвалив цю ідею, але тієї ночі отримав одкровення від Бога. Який заборонив Давиду будувати храм, так як він усе життя воював і пролив багато крові. Давид смиренно підкорився волі Бога і відмовився від наміру прикрасити свою столицю пишним храмом. Такий храм побудував його спадкоємець Самсон.
Розширення і зміцнення царства Єврейського
О’єднавши всі ізраїльські племена і підкоривши филистимлян, Давид взявся розширювати кордон своєї держави. Перш за все він підкорив собі моавітян і едомітян. Потім проти його бажання спалахнула війна з дружнім йому народом плем’ям аммонітян. Війна була тяжкою і небезпечною, бо аммонітяни покликали на допомогу п’ятьох арамійських царів. Проте вирішальна битва закінчилась повною перемогою ізраїльтян. Таким чином, під владою Давида опинилась значна частина Сирії. У Дамаску стояв віднині сильний ізраїльський загін, і там перебував царський намісник.
Дякуючи своїм завоюванням, Давид створив велику державу, кордони якої протягались від Єгипту до Єфрату. Филистимляни розгромлені Давидом втрачали поступово свою політичну незалежність. Ізраїль остаточно восторжествував над своїми ворогами і вступив в єдиний у своїй історії великодержавний період. При царі Давиді здійснилось прокування Господа Аврааму про те, що його сім’я наслідує землю «від річки Єгипетської до великої річки, річки Єфрата».
Розширюючи кордони своєї держави, Давид не забував займатися і внутрішнім його устроєм. Основною могутністю держави була армія, і перш за все їй присвятив цар свою увагу. Але в галузі озброєнь він не ввів ні яких нововведень. Армія складалася з піхоти, озброєної списами , пращами та мечами. Грізну зброю филистимлян – бойові колісниці – Давид чомусь не взяв на озброєння. Основу армії складав « загін смілих» – шістсот соратників Давида з часів його блукань. Давид давав їм різні привілеї, наділяв завойованими землями, призначав на високі посади. Цю армійську еліту доповнювали два великих загони найманців. На випадок війни призивались до ополчення усі мужчини здатні носити зброю. Командування армією знаходилось в руках Іоава. Йому підкорялись безпосередньо три головних воєначальники і тридцять нижчих чинів. Разом вони складали головну воєнну раду, яка підкорялась самому царю.
У цивільному управлінні Давид також провів деякі реформи. На чолі держави стояла рада старійшин і канцлер. Самими великими чиновниками були два царські скарбники, окружні зборщики податків, писарі і сім головних управителів, в розпоряджені яких були поля, виноградники, сади а також велика і дрібна худоба царя. Велику увагу цар звернув і на судочинство. В результаті цих реформ у країні панував порядок і добробут. Давид збагачував свою країну і казну храму величезною військовою здобиччю у золоті, сріблі і міді. Полонених він не убивав, а перетворював в рабів, змушуючи їх працювати на користь Ізраїлю.
Але особливо цар турбувався про церковно-богослужбове життя Ізраїлю. Після обладнання нової Скинії і перенесення туди Ковчега Завіту, для більшої пильності служіння Господу й більш сильного впливу на релігійне почуття народу Давид запроваджує спів і музику. Призначені спеціально левіти грали і співали у храмі не лише в празники, але й під час жертвоприношень, що робилось кожен день. Левіти співали священні пісні або псалми, які складав сам Давид. Всього він написав близько вісімдесяти псалмів. В них псалмоспівець висловлював свою гарячу віру і любов до Бога, надію на спасіння, своє каяття у вчинених гріхах. Його псалми пройняті пророцтвами про Майбутнього Спасителя світу. Про свої страждання цар говорив так, що слова його справдились на хресті: «Я… ганьба серед людей і презирство у народі. Усі, хто бачить мене, лаються наді мною, говорять устами, киваючи головою: ,,він покладав надії на Господа; нехай збавить його, нехай спасе, якщо він угодний Йому”. Сила моя висохла… язик мій прилип до гортані моєї… протнули руки мої і ноги мої… ділять ризи мої між собою і про одежу мою кидають жереб» (Пс. 21). Так псалмоспівець Давид був в той час і прорком. Під час царствування Давида при храмі служило двадцять чотири тисячі священиків і левітів. Усіх їх Давид поділив на двадцять чотири череди, кожна з яких виконувала свої обов’язки при Скинії протягом тижня. На чолі кліру при Давиді було два первосвященики. Садок, якого висунув Саул, після побиття священиків у Номве і Авіафар, який врятувався від руки Саула і став вірним помічником Давида.
Моральне падіння Давида
(2 Цар. 11-12)
Постійні успіхи і слава Давида ослабили в ньому смиренну надію на Бога, збудили в його душі почуття самонадіянності і самовладдя і привели царя до морального падіння. Це трапилось під час війни Ізраїдя з аммонітянами. Ізраїльська армія на чолі з Іоавом обложила місто Равву. Цар в цей час знаходився в Єрусалимі. Піднявшись одного разу на дах свого розкішного палацу, він побачив у сусідньому дворі дуже красиву жінку, яка купалася. Давид запалав пристрастю до неї і послав дізнатись, хто вона така. Слуги доповіли, що це Вірсавія, дружина Урії – хеттеянина, одного з найкращих воїнів царя. Урія знаходився разом з Іоавом у поході проти аммонітян, і Давид скориставшись відсутністю чоловіка, спокусив його дружину. Через деякий час виявилось, що Вірсавія чекає дитину. Тоді цар задумав мерзенним чином позбутися від ображеного ним чоловіка. Він викликав Урію до себе із звітом про хід війни, а потім надав йому можливість відпочити і провести декілька днів зі своєю молодою дружиною. Але Урія, як доблесний воїн, не побажав лишитися зі своєю дружиною в той час, коли його товариши гинуть на полі бою. Тоді Давид послав воїна назад до Іоава дав йому запечатаний лист, у якому, між іншим, писав: «Поставити Урію там де буде найбільш сильна битва, і відступіть від нього, щоб він був уражений і вмер». Іоав слухняно виконав цей ганебний наказ і бідний Урія, покинутий усіма на полі бою, загинув одиноко біля стін Равви. Вірсавію, яка щиро сумувала по загиблому чоловікові, Давид взяв у свій гарем, і вона незабаром народила йому сина.
Але ганебний злочин царя не укрився від правосуддя всевидячого Бога. Щоб викрити у злочині Давида і прикликати його до покаяння, Господь посилає до нього пророка Нафана. Цар зустрів пророка з усіма почестями і приготувався слухати повчальні промови Божого посланника. Тоді Нафан сумним голосом розказав Давидові притчу про несправедливого багача: «В одному місці було два чоловіки, один багатий, а другий бідний; у багатого було дуже багато дрібної і великої худоби, а у бідного нічого, крім однієї вівці, яку він купив маленькою і вигодував, і вона виросла у нього разом з дітьми його; … і була для нього, мов донька; і прийшов до багатого чоловіка мандрівник, і той не побажав взяти із своїх овець чи волів, щоб приготувати обід для мандрівника, … а взяв вівцю бідняка і приготував її для чоловіка, який прийшов до нього». Давид з обуренням вигукнув, що багач заслуговує смерті. У відповідь на це обурення пророк, подивившись в очі царю, сказав: «Ти та людина, (яка зробила це)». І потім він додав, що оскільки «ти цією справою дав привід ворогам Господа гудити його, то умре син, який народився у тебе».
Через декілька днів дитина вмерла. Давид зрозумів всю мерзотність свого вчинку і щиро розкаявся. Своє почуття покаяння виклав він в полум’яному покаянному псалмі: «Помилуй мене Боже».
Вірсавія і після смерті первенця залишилася любимою дружиною Давида. Через рік вона знову народила йому сина. Це був Соломн, майбутній цар Ізраїлю.
Заколот Авессалома
(2 Цар. 13 – 19)
Необхідно сказати, що з цієї сумної події, коли Давид незаконно одружився на Вірсавії, закінчились для нього спокійні дні царювання; розпочали відвідувати його різни біди. Не всиг Давид отямитись після смерті первістка від Вірсавії, як в палаці трапилась огидна історія. Амнон, первородний син Давида запалав пристрастю до красуні Фамарі, до рідної сестри свого зведеного брата Авессалома і збезчестив її, звершив над нею насильство. Авессалом захистив свою зганьблену сестру і убив Амнона, а сам утік до царя гессурського. Через три роки, Давид пробачив своєму синові – братовбивці і дозволив йому жити в Єрусалимі.
Повернувшись на батьківщину, Авессалом таємно розпочав готувати заколот проти свого батька. Авессалому було вже тридцять років, і йому не терпілося посісти царський престол. Переслідуючи свою мету, він робив все, щоб спорочити батька і викликати до себе прихильність натовпу. Поступово він зв’язав сіті своїх інтриг на всю країну. Через таємних посланців він збунтував північні племена, які пообіцяли йому у випадку повстання збройну підтримку. Ці племена не могли простити Давиду те, що він скинув династію Саула. Вони не любили його ще й за те, що він був вихідцем з Іудиного коліна, з яким у них була давня ворожнеча.
Підготувавши повстання, Авессалом попросив у батька дозволу поїхати в Хеврон, мовляв для того, щоб принести жертву Богу і подяку за повернення з вигнання в Єрусалим. Не догадуючись ні про що, Давид дав згоду, і Авессалон вирушив до Хеврону в супроводі двохсот чоловік – соїх прихильників. Прибувши до Хеврону, він кинув клич усім учасникам змови і незабаром зібрав численну армію, в складі якої були воїни майже всіх північних колін. Заколотники оголосили Авессалома царем і вирушили на Єрусалим.
Давид дізнався про заколот в останню мить і поспіхом залишив столицю, узяв з собою Ковчег Завіту. Його супроводжувала гвардія соратників в кількості шестисот чоловік і два загони филистимлянських найманців, які були віддані йому душею і тілом. Переправившись через йордан, Давид зібрав там велике військо і готувався до бою. Авессалом, захопивши Єрусалим, повів своє військо на Давида. Бій відбувся у Єфемовому лісі і закінчився повним розгромом повстанців і загибеллю Авессалома. Дізнавшись про смерть сина, Давид сильно засумував і гірко оплакував цю трагедію.
Воцаріння Соломона і смерть Давида
(3 Цар. 1- 2 )
Після придушення повстання давид знову посів на царський престол і правив Ізраїлем до самої смерті. В останні роки життя Давид смльно постарів і вже ніхто не мав сумніву, що йому вже не довго жити. У палаці між синами розпочалась боротьба за престол. Серйозними претендентами були Адонія і Соломон. Адонія, син Аггіфи, був красивим і зарозумілим юнаком. Користуючись підтримкою таких великих осіб, як Іоав і первосвященик Авіаваф, він не сумнівавася у перемозі і роз’їзджав по Єрусалиму в царській колісниці з творцевою гвардією в кількості п’ятдесяти осіб.
Соломом був менш популярним, але його підтримували впливові особи на чолі з первосвящеником Садоком і прорком Нафаном. Як син найбільш любимої дружини Давида – Вірсавії, Соломон був любимцем батька і мав більшу можливість посісти царський престол. Але Адонія, щоб того не було, вирішив прокласти собі шлях до престолу. Він влаштував для своїх прибічників великий банкет, на якому очевидно, хотів оголосити себе царем. В ньому взяли участь Ісав, Авиафар, всі царські сини, крім Соломона і багато інших впливових осіб. Про це дізнався пророк Нафан і наказав Вірсавії терміново повідомити Давида, що Адонія самовільно має намір проголосити себе царем. Вірсавія, зайшовши до хворого царя, сказал: «Володарю мій цар! Ти клявся рабині твоїй Господом Богом твоїм: «Син твій Соломон буде царювати після мене і він сяде на престолі моєму». А зараз ось, Адонія воцарився, і ти володарю мій цар, не знаєш про те». У цей час увійшов до царя пророк Нафан і підпвердив слова Вірсавії. Тоді цар сказав своїм наближеним: «Візьміть з собою слуг володаря вашого посадіть Соломона, сина мого на мула мого і завезіть його до Гіона. І хай помаже його там Садок священик і Нафан пророк в царя над Ізраїлем, і засурмите трубою і виголосіть: «Хай живе цар Соломон!». Наказ Давида був виконаний і Соломон у царському вбрані, в супроводі його численних прибічників і радісного натовпу народу урочисто повернувся у палац і сів на царський престол. Дізнавшись про це, учасники бенкету з поспіхом розійшлись, а Адонія прибіг в Скинію і схопився за мідні роги жертовника всеспалення. Соломон помилував Адонія при умові, що він не буде виступати проти царя, але Адонія не стримав свого слова, і Соломон наказав убити його. Разом з Адонієм був убитий й Іоав. Первосвященика Авіафара Соломон не вбив, а лише лишив його права служіння. Перед смертю Давид покликав до себе сина і заповів йому: «Будь мужнім і бережи заповіт Господа Бога твого, ходячи шляхами Його і зберігаючи устави Його і заповіді Його… як написано у законі Мойсеєвім». Він також заповідав Солмону побудувати величний храм Господу. Давид вмер на сімдесятому році життя, після сорока років царювання, залишивши сину в спадкоємність велику державу, кордони якої сягали від Дамаска до Єгипта і від Середземного моря до Сірійської пустині. У спадкоємство ж усім народам землі. Богонатхнений пророк Давид залишив свої дивовижні псалми, які дихають незламною вірою і полум’яною любов’ю до Бога.
Псалтир – це богонатхненний поетичний літопис духовного життя великого псалмоспівця. Вона вражає кожного своєю надзвичайною правдою. І як величні псалми своєю глибиною релігійних почуттів, таким величним було і життя Давида, хоч і не було позбавлене моральних падінь.
Соломон – мудрий суддя і правитель
(3 Цар. 3 – 4)
У момент вступу на престол Соломону було лише двадцять років, але він виявився енергійним і мудрим правителм. Своє правління він побажав розпочати подячною молитвою Богу. З цією метою він відбув у Гаваон, де в той же час знаходилась Скинія Мойсея, і там приніс тисячу всеспалень. Господь явився йому в ночі у сні і сказав: «Проси, що дати тобі». Соломон відповів Господу: «Даруй… рабу Твоєму серце розумне, щоб судити народ Твій і розрізняти, що таке добро і що таке зло». Господь сказав Соломону: «За те, що ти просив цього і не просив собі довге життя, не просив собі багатства,… але просив собі розуму… ось, Я даю тобі серце мудре і розумне, так що подібного тобі не було спочатку тебе і після тебе не повстане подібний тобі». Після цього богоявлення Соломон радісний повернувся до Єрусалиму, звершив щедре жертвоприношення біля Ковчегу Завіту і влаштував бенкет для усіх мешканців міста. Потім він сів на суддівське місце і почав розбирати спірні питання. В цей час до нього прийшли дві жінки, їх справа була дуже складною і незвичайною. Одна з жінок, плачучи, розповіла царю таке: «Я і ця жінка живемо в одному будинку; і я народила у її присутності в цьому домі; на третій день після того, як я народила, родила і ця жінка; і вмер син цієї жінки вночі бо вона заспала його; і встала в ночі і взяла сина мого від мене, коли я, раба твоя спала, і поклала до грудей своїх, а свого мертвого поклала до моїх грудей, ранці я піднялась, щоб погодувати сина мого, і ось, він був мертвим, а коли я придивилась на нього вранці, це був не мій син, якого я народила».
Обвинувачувана все це заперечувала, обидві жінки кричали і лаялись. Вислухавши жінок, Соломон наказав принести меч. Коли це було виконано він сказав: «Розтніть живу дитину на двоє і віддайте половину одній і половину іншій». Тоді жінка яка обвинувачувала з жахом викрикнула: «О, володарю мій, віддайте їй цю дитину живою і не умертвляйте його». інша холоднокровно сказала: «Хай же буде ні мені, ні тобі, рубайте». Соломон побачив, хто є мати дитини, і наказав віддати його першій жінці. Мудрість царя вразила всіх присутніх. Отримавши від батька у спадкоємствість сильну і багату державу, Соломон свою політику направив на зміцнення миру з сусідніми державами і на розквіт країни. Щоб зміцнити південні кордони Ізраїля і посилити політичну м міць кпаїни, південний цар одружився на дочці Єкипеського фараона, отримавши при цьому в придане филистимське місто Гефер. З багатим тірським царем Хірамом Соломон не припиняв дружніх зв’язків, які були ще запроваджені при Саулі. Переможені і підкорені при Давиді сусідні народи на заході і сході уже не являли Соломону великої загрози. Тепер єврейський народ вперше з незапам’ятних часів міг жити спокійно і без перешкод займатися мирною працею. «І жив Іуда й Ізраїль спокійно, кожен під виноградником своїм і під смоковицею своєю від Дана до Вірсавії, в усі дні Соломона» – пише богонатхненний літописець (3 Цар. 4, 25).
Мудро проводячи зовнішню політику, Соломон не забував і про внутрішні справи своєї держави. Прибравши з дороги своїх ворогів і недоброзичників, він на усі адміністративні посади призначив своїх прибічників і друзів. З метою ослабити північні племена і зміцнити свою владу, Соломон розділив країну на двадцять адміністративних округів, кордони яких лише частково співпадали з територією окремих колін. На чолі кожного із них він поставив обласних начальників. Округи по черзі, кожен на протязі одного місяця на рік, постачали продовольством царський двір і армію.
Армія, якою командував воєначальник Ванея, теж піддалась глибокій реорганізації. Як відомо, під час володарювання Давида армія складалась лише з піхоти. Переборюючи глибоко укорінен упередження ізраїльтян проти кінноти Соломон організував сильний кінний корпус, який складався з чотирнадцяти тисяч бойових колісниць. Він модернізував також армійські обози, ввівши вних повозки і кінні упряжки. Для утримання бойових коней Соломон розпорядився побудувати у ряді ізраїльських міст конюшні. Самі найбільші конюшні знаходились у Мегиддо, де стояв численний загін кіноти.23
Але з особливою старанністю дбав молодий цар про розквіт релігійного життя свого народу і перш за все про будівництво Єрусалимського храму Істинному Богу. Пам’ятаючи останню волю батька, він на четвертому році свого царювання вирішив приступити до величної по тих часах будови.
Будівництво Єрусалимського храму
(3 Цар. 5 – 6)
Разом з царською владою Соломону дісталось віл Давида і багато духовного насліддя глибока віра і відданість Богу. «І полюбив Соломон Господа, ходячи по уставу Давида, батька свого». Ця тверда віра і полум’яна любов до Бога допомогли Соломону здійснити величну будову Храму Богу Ізраїля.
Перш за все необхідно було запастися будівельним матеріалом. Свого часу Давид підготував великі запаси будівельного матеріалу для майбутнього храму, але їх було не достатньо, і Соломон звернувся до Хирама, царя тірсьнкого, з проханням про допомогу. Незабаром між ними була укладена умова, і Фінікія почала постачати Ізраїль кедровим і кіпарисовим деревом. Дерево з ліванських гір доставляли плотами морем в Яффу, а звідти ізраїльські носильники переносили його в Єрусалим. На цій роботі було зайнято тридцять тисяч осіб.
За доставку будівельних матеріалів Соломон обов’язася фінікійцям платити кожен рік велику кількість хліба, вина і оливкового масла. В свою чергу цар Хірам прислав в Єрусалим кращих майстрів на чолі з чудовим художником – умільцем Хірамом, майстром по литву і обробці золота, срібла і бронзи. Одночасно в Ізраїлі була створена стоп’ятидесятитисячна армія на будівництво.
Вісімдесят тисяч працювали каменотесами у заіордаських горах, а сімдесят тисяч переносили обтесані камені на будівельну площадку в Єрусалимі. Їх роботою керувало три тисячі триста наглядачів. Місце для побудови храму вибрав Давид. Цар планував побудувати храм на горі Офел, за переказом, це була гора Моріа, на якій Авраам приніс в жертву Ісаака. Вершину горба зрізали і зрівняли. Для розширення отриманої площадки, її обгородили вертикальною стіною з обтесаних кам’яних брил, зкріплених оловом. Будівництво храму тривало більше семи років. Сам храм був невеликим: всього тридцять один метр довжиною, десять з половиною метрів шириною і п’ятнадцять у висоту. До його стін – задньої і двох бокових приєднувались три будови з кімнатами для священнослужителів і служби. Стіни храму були побудовані з величезних обтесаних каменів. Зовні вони були обкладені білим мармуром, а в середині – кедровим дошками, на яких були вирізані зображення херувимів, пальм квітів, які розпускаються. Усе це було покрите золотом.
В цілому план храму за виключенням деякх деталей, в усьому був схожий на план скинії Мойсея. В середині храм ділився на три частини: Святе Святих, Святилище і притвор. Святе Святих являло собою маленьке приміщення без вікон, де в таємничому морці знаходився Ковчег Завіту. Поряд з Ковчегом по обох боках з розпростертими крилами стояли дві п’ятиметрові фігури херувимів, вирізаних з оливкового дерева і обкладених золотом. В Ковчезі Завіту зберігались дві кам’яні скрижалі Мойсея. Святе Святих відділялось від Святилища стіною з кипарисового дерева, прикрашене різними зображеннями і обкладене золотом. Двері в Святе Святих з вирізаними на них зображеннями херувимів були завжди відкриті, але вхід прикривав занавіс з дорогоцінної матерії, багато розшитий херувимами, квітами,і пальмами. Входити в Святе Святих міг лише первосвященик, та і то лише один раз на рік.
У Святилищі перед завісою стояв жертовник для куріння фіміаму(ладану). На правій стороні Святилища було поставленно п’ять столів предложення і п’ять золотих світильників, по одному перед кожним столом. З лівої сторони стояла така кількість столів і світильників.
Зі східної сторони до храму примикав Притвор. По обидві сторони входу в Притвор здіймались дванадцятиметрові мідні колони з величними різними вінцями – містичні символи сили і величі. Притвор призначався для священнослужителів. На сходах, які вели до Притвору розміщались співаки і музиканти під час богослужіння.
До храму примикав малий, або внутрішній двір, який вдділявся від великого або зовнішнього двору невисокою кам’яною стіною. Посеред двору стояв жертовник всеспалення, на якому горів вічний вогнь. Поряд знаходилось «мідне море» – величезна мідна чаша заповнена водою для обмивання священослужиелів. Ця величезна чаша, відлита Хірамом в горах Заіордання, стояла на дванадцяти мідних волах: три з них дивились на північ, три – на захід; три – на південь і три на схід. Для омивання жертовних тварин були зроблені десять умивальниць, які стояли з країв двору. Тут же у дворі знаходилось підвищене місце для царя.
Далі знаходився зовнішній двір, де молився народ. Після закінчення будівництва храму відбулось велике торжество в зв’язку перенесенням в храм Ковчега Завіту. Під час торжества натовпи народу заповнили зовнішній двір, а на внутрішньому двор в цей час відбувалась церемонія освячення храму і встановлення Ковчега. Навкруги жертовника зібрались старійшини племен ізраїльських, придворні, священики в льяних білих одежах, на чолі з первосвящеником Садоком. На сходах, які ведуть до храму, зайняли свої місця музиканти і співаки. Сломон, в пурпуровому, багато розшитому плащі і в золотому царському вінці, сидів на престолі. По заду вишикувалось п’ятсот воїнів особистої гвардії царя з щитами з чистого золота. Торжество розпочалось таким великим жертвоприношенням, що число жертв для всеспалення неможливо було підрахувати. Серед диму і запаху горілого м’яса загриміли труби, і священики внесли Ковчег Заповіту. Коли Ковчег несли по сходах храму півчі на два хори в супроводі арф і кімвалів заспівали двадцять третій псалом Давида. Спів продовжувався до того часу, поки Ковчег Завіту не був всановлений у Святе Святих. Коли священики вицшли з Святилища явилась слава Господня і «облако наповнило дім Господній». Соломон всав з престолу і, піднявши руки до неба промовив гарячу молитву, просячи Ієгову не залишати Ізраїль Своєї милості. Вся країна протяг ом чотирнадцяти днів празнувала цю подію, і не було в Ізраїлі людини, яка б не приймала б участі в цих торжествах і не принесла б в жертву хоч би одного вола або вівцю. Господь в ночі явився Соломону і сказав, якщо сини Ізраїлеві будуть виконувати заповіді Його, то Він дарує мир і благоденство його країні. Але «Якщо… ви і сини ваші відступите від Мене» – говорив застерігаючий голос Божий, то Я зітру Ізраїль з лиця землі, яку Я дав йому, і храм, який Я освятив іменем Моїм, відкину від лиця Мого, і буде Ізраїль притчою і посмішищем у всіх народів».
Багатство Соломона і моральне його падіння
Соломон не обмежився лише будовою храму. Незабаром він побудував для себе і своїх чисельних дружин розкішний палац з ліванського кедра для охорони кордонів і головних торгових шляхів Соломон зміцнив міста і будував нові фортеці. Значні витрати на озброєння, будівництво і премети розкоші Соломон покривав з прибутків, які нескінченим потоком надходили з найрізноманітніших джерел.
Соломон виявився також відмінним торговцем і підтримував жваві торгові стосунки з усіма державами. У Кілікії він скупляв коней і продавав їх в Месопотамію та Єипет. З Єгипту, в свою чергу він привозив відмінні бойові колісниці, продаючи їх в інші країни. Крім того, Соломон успішно займався і морскою торгівлею.
Слава про мудрість Соломона і пишноти його плацу поширювалась по всьому світу. Багато хто приїздив послухати мудрість ізраїльського царя і подивитись на розкіш його палацу. Серед них була і цариця савська.
Під кнець свого царювання Соломон засліплений розкошами почав забувати істинногоБога і часто ухилявся до ідолопоклоніння. За прикладом язичницьких царів Соломон постійно розширяв свій гарем. У його величезному гаремі нараховувалось сімсот дружин і триста наложниць. Там були жінки різних рас і релігій: єгиптянки, моавитянки, сидонянки та інші. Старіючий цар дуже легко підпадав під вплив своїх дружин і наложниць. Вони «схиляли серце його до інших богів». Дружини – язичниці умовляли його ввести в Єрусалимі кудві своїх богів, і Соломон з охотою творив жертвоприношення і наїх честь навіть в палаці Єрусалимського храму. Крім того, він в околицях Єрусалима побудував окремі храми Астарти, Малоху, і божеству моавітянам Хамісу.
Тоді Господь через пророка сказав Соломону: «За те, що так у тебе робиться і ти не зберіг завіту Мого… Я відгорну від тебе царство і віддам його рабу твойому».
З цього часу дні життя Соломона проходили в постійному хвилюванні і тривозі. Одне за другим відходили від Ізраїля завойовані Давидом царства, а всередині країни розпочались народні виступи. Обтяжені непосильними податками, які йшли на утримання утопаючого в розкоші царського двору, північні племена затаїли ненависть до потомства Давида вишукували підходящої нагоди відкрито заявить про свою незалежність.
Збереглась легенда, що грізні події останніх років царювання справили сильний вплив на Соломона і викликали в ньому щире покаяння у своїх злочинах перд Богом і людьми. Пам’ятником покаяння Соломона була книга «Екклезіаст», в якій він засуджує свої наміри влаштувати земне благополуччя опріч волі Господа Бога.
Соломон помер після сорока пророків правління і був похований в Єрусалимі. Пам’ятником мудрості Соломона є книга «Притчей».
Поділ царства Єврейського на Іудейське та Ізраїльське
(3 Цар. 12; 930 р )
Період управління трьох великих царів ізраїльського народу був часом найвищого розквіту як уполітичному так і вдуховному відношенні. Після цього благословенного часу в історії Ізраїлю настає сумний і безславний період політичного розділу і духовного занепаду. Цей похмурий період історії Ізраїлю розпочався з 930 року, зараз ж після смерті Соломона при його сині Ровоамі.
Царський рід Давида користувався в Іудеї величезним авторитетом. І син Соломона, Ровоам, без перешкод посів єрусалимський престол. Але молодий цар змушений був відбути до Сіхему, щоб отримати згоду північних колін на своє царювання. Здавалося, що для Ровоама і там обійдется все благополучно. Північ була готова і в подальшому підкорятись іудейській династії. Але при цьому вимагала відмінити непосильних податків встановлених Соломоном. В Сіхем для обрання царя зібрались представники усіх колін. Начолі старшин десяти північних племен стояв Ієровоам, який під час правління Соломона підняв заколот, але потім, після поразки змушенийбув тікати до Єгипту. Представники північних колін звернулись до царя з таким проханням: «Батько твій наклав на нас тяжке іго, ти ж полегеши нам жорстоку роботу бвтька твого і тяжке іго, яке він наклав на нас і тоді ми будемо служити тобі».
Ровоам попросив три дні для обговорення цього питання з своїми радниками. Старі, посвідчені радники Ровоама бачили усю складнісгь ситуації і умовляли його піти на уступки народу. Але молодий недосвідчений цар понехтував цією розумною порадо і послухався поради молодих ровесників, які не розуміли труднощів життя народу і дивились на все легковажно. Вони порадили Ровоаму рішуче відмовити наропд в його проханні, заявивши при цьому, що потреби нового царя ще більш потреб Соломона, так як «мізинець його товщий стегна його батька». І ось, коли минуло три дні, представники племен зібрались вдруге, цар грізно їм заявив: «Батько мій наклав на вас тяжке ярмо, а я збільшу ярмо ваше; батько мій карав вас бичами, а я буду карати вас скорпіонами», тобто батогами, винизаним металічними голками. Обуренні такою зухвалою відповіддю Ровоама, ізраїльтян відмовились визнавати нового царя. Серед народу почулися вигуки: «Яка нам честь у Давидові? Немає нам долі у сині , Ієсеєвому, по наметах своїх Ізраїль! Тепер знай свій дім, Давиде!» – і розійшовся Ізраїль по наметах своїх. Так сумно закінчились збори представників усіх племен у Сіхемі. Результат нерозумної політики Ровоама тут же мав наслідок. Десять північних колін відкололись від Іудеї і проголосили своїм царем Ієровоама. До Іудеї примкнуло Веніамінове коліно. Таким чином, держава Давида і Соломона розпалась на два слабких, ворогуючих один з одним царства: Ізраїль та Іудею.
Син Соломона, ні за що не хотів примиритись з таким положенням у своїй країні. Він зібрав величезну армію і мав намір піти на північ для придушеня повстанців. Але братовбивчій війні запобір пророк Семей… Він за велінням Бога, змусив царя відмовитись від безглуздої задумки. І хоч цар відмовився від прямого вторгнення в Ізраїль, все ж з цього часу ворожнеча між двома царствами ніколи не припинялась, а навики, бувало переходила спрявжню війну.
Короткий огляд історії царства Ізраїльського
(930 – 722 роки до н. е.)
Хоч євреї озділились на два царства, все ж таки між північними і південними племенами було багато загального: вони говорили однією мовою, вірили в єдиного Бог – Ієгову, берегли один закон і мали один храм в Єрусалимі. Тому можна було припустити, єврейський народ розділівся на не тривалий час і незабаром настане щасливий час, коли знову простягнуть вони руки дружби. Але не так думав Ієровоам– перший цар Ізраїльський. Бачучи, як його піддані на релігійні свята відправляються в єрусалимський храм для жертвоприношень, він став побоюватись, що ізраїльтяни знову побажають об’єднатись з коліном Іуди, мов у славні роки Давида. Щоб запобігти цьому, Ієровоам вирішив заснувати в Ізраїлі свій центр релігійного життя і таким чином відокремитись від Іудеї не лише в політичному, але й в релігійному відношені. З цією метою він побудував храм в містах Вефілі і Дані, і за прикладом Аарона, відлив двох золотих тільців для цих храмів. Звертаючись до своїх підданих, він сказав: «Не потрібно вам ходити в Єрусалим; ось боги твої Ізраїль, які вивели тебе із землі Єгипетської». Ясно, що така політика Ієровоама вела до відкритого релігійного розколу, який ще більш розділив єдинокровний єврейський народ на два ворожі царства. Релігія, яку насаджував Ієровоам в Ізраїлі була справжньою єрессю й ідолопоклонінням, яка не мала нічого схожого на релігію Єрусалимського храму. Тому відступництво Ієровоама було стрінуто різким засудженням з боку правовірних іудеїв. Пророк Ахія, який своїм авторитетом сприяв обранню Ієровоама на ізраїльській престол, різко засудив царя за ідолопоклоніння і напророкував йому, що за це він і весь його рід буде винищений: «і виметуть дім Ієровоамів, як вимітають сміття дочиста». Пророкування пророка незабаром здійснилось.
Спадкоємці Ієровоама продовжували «ходити шляхами його і насаджували ідолопоклонство серед ізраїльського народу. З уіх Ізраїльських царів найбільш нечестивим був Ахав. Під впливом своєї дружини Ієзавели, доньки сідонського царя, він старанна поширював в Ізраїлі ідолопоклонство. При ньому культ Ваала став даржавною релігією. Ієзавель, ревна шанувальниця фінікійського бога Малькорфа, побудувала йому храм в столиці Ізраїлю – Самарїї.26 Ненавидячи редігію Ізраїлю, вона переслідувала, умертвляла усіх ревних служтелів істиного Бога.
Після Ахава суттєвих змін в релігійному житті Ізраїлю не відбулося. Господь через пророків закликав їзраїльтян до покаяння, але царі і народ залишилсь глухими до пророцьких закликів. Тоді Господь позбавив їзраїльтян Своєї допомоги і віддав їх до рух ворогові. Асірійські царі Салманассар, а потім Сарган ІІ 722 році опустошили Ізраїльсьце царство, зруйнували Самарію, а десять колін ізраїльських забрали в полон в Ассірію, де вони піддалися асиміляції і перестали існувати, як єврейський народ. На спустілу ізраїльську територію асірійські царі переселили язичників з Аравії і Вавілону. змішавшись із залишками ізраїльтян, ці племена утворили народ, який, по імені столиці Самарії, став називатись самарянами або самаритянами. Вони говорили не на чистій єврейській мові; хоч і прийняли іудейську релігію, але не залишили своїх попередніх язичеських вірувань. За це іудеї ставлись з презирством до самарян, і всіляко уникали спілкуватись з ними.
Отже, десять ізраїльських колін не виконали свого месіанського призначення, порушил свою обіцянку, яку дали Богу при Синаї, і зникли з історичної арени.
Царство ізраїльське проіснувало з 930 року по 722 рік і мало дванадцять царів.1
Короткий огляд історії царства Іудейського
(930 – 586 роки до н. е.)
Після розділу Іудейське царство, до якого відходили лише Веніамінове та Іудине коліна, хоча й було мало чисельним, але мало велику перевагу перед ізраїльськи царством. На території Іудеї знаходився Єрусалим – центр політичног і релігійного життя єврейського народу. Тому й не дивно, що численні ізраїльтяни, особливо левіти, незадоволені політикою Ієровоама переселилися в Іудею, щоб бути блище до святині Ізраїлю – Єрусалимського храму.
Перший Іудейський цар Ровоам, після невдалої спроби підкорити собі силою північні племена, почав турбуватися про укріплення кордонів своєї держави.24 Але Ровоам недовго «стояв у законі Господньому». На четвертому році правління під впливом своєї матері амонітянки Наами, він став ідолопоклонником і перетягнув за собою в ідолопоклонство своїх підданих. По всій країні на горбах і під священими деревами іудеї почали поклонятися чужим богам. За відступ від релігії і за і за моральний розпад Господь незабаром покарав Іудейське царство. Фараон Сусакім, переконавшись, що обоє єврейські царства, послабленні постійними конфліктами, напав на Палестину і спустошив Іудею й частину Ізраїлю.25 Він пішов геть лише тоді, коли Ровоам заплатив величезний викуп, відавш йому величезні багатства Єрусалимського храму і царського палацу. Розкіш і блиск Соломоновх споруд потускніли вже після дванадцятирічного їх створення; там, де сяяло золото, лишилися голі стіни.
Після Ровоама став на престол його син Авія, який царював усього три роки. У релігійних справах він пішов по сліду свого батька, і не боровся з ідолопоклоніння. Авію, замінив на іудейському престолі, його син Аса, який царював сорок один рік. На відміну від своїх попередників, Аса був полу’яним поборником істиної віри й непримирним ворогом ідолопоклоніння. Перш за асе він усунув від вдади свою бабку Мааху, дружину Ровоаму, яка насаджувала культ Астарт і Пріапа. Вона поставила у Єрусалимському храмі пеньок дерева, який символізував Астарту. Аса наказав спалити пеньок у долині Кедрона. Він також викинув усіх ідолів з пагорбів і з гаїв і вигнав з країни чужоземців, які поклонялись не справжнім богам.
Справу Аса по викоріненню ідолопоклонства у країні продовжив його син Іосафат. З цією метою він розсилав по Іудеї священиків і левітів, які учили народ поважати Істиного Бога й уникати не справжніх богів. Іосафат навіть сам зробив поїздку по своєму царству і особисто переконував своїх підлеглих ухилятись від ідолопоклоніння. Господь благословив царювання Іосафата, і він зробив багато корисного для народу іудейському.
Останнім з нечестивих царів іудейських Ахаз. Він ревно шанував лжебогів Ваала і Молоха і старанно будував на їх честь капища у самому Єрусалимі, так і в його околицях. Під час його царювання сірійці, филистимляни та ізраїльтяни звершували безпреривні наскоки на Ідейське царство, спустошуючи його. Створився навіть воєний союз між Сірією та Ізраїлем, які вирішили знищити царство Іудейське. Ахаз був в складному становищі, але до нього явився пророк Ісаія й повідомив, що царство Іудейське не буде знищене, оскільки з дому Давидового від Діви повинен народитись Спаситель світу. Емануїл. «Ось, Діва у чреві прийме і народить Сина, і дадуть ім’я Йому, Емануїл». Але Ахаз звернувся за допомогою до Бога, а до царя ассирійського і цим накликав бібу не лише на своїх супротивників, але й на своє царство. Тіглатпаласар ІІІ у блискавичній кампанії розрушив Дамаск, а потім добрався до Ізраїлю. Країна була зруйнована а її мешканці були захоплені в полон, лише добре укріпленна столиця – Самарія не була захоплена асірійцями. Вона була завойована у сімсот двадцять першому році при останньому Ізраїльському царі Осії. Іудея ж втатила свою незалежність і змушена була платити данину асірійцям.
Після смерті Ахаза Іудейський престол посів його син Єзекія. Під час його правління впала Самарія. Це викликало в Іудеї потрясіння. Пророк Ісаія, який жив в цей час, закликав мешканців Іудеї покаятися і відмовитись від несправжніх богів, щоб їх не дістала та ж сама доля, що й Ізраїль. Під впливом пророка Ісаії і Єзекія розгорнув велику діяльність по відродженню істиної релігії. Він боровся з усіма проявами ідолопоклоніння, руйнував капища, розбивав ідолів і зривав дерева, яким народ поклонявся на горбах. Але перш за все він відновив богослужіння в Єрусалимському храмі. Під час правління його батька храм був в запустінні, богослужіння не правилось і ворота храму були закриті. За наказом Єзекії храм був відкритий і освячений. При Єзекії після довгої перерви, з особливим торжеством, була відсвяткована Пасха. На празник В Єрусалим прийшли не лише іудеї, а й ізраїльтяни.
Але мирне життя Іудеї незабаром було порушене. Єзекія відмовився платити данину асірійському царю і уклав військовий союз з Єгиптом проти Асірії. В цей час союз вступила також Фінікія і Вавилон. Союзники покладали головні надії на Єгипет. Пророк Ісаія радив Єзекії не вступати в цей союз, але відступати вже було пізно. Незабаром спалахнуло полум’я повстання серед держав – васалів Асірії. Асірійський цар Сінахеріб за мить захватив Вавилон, придушив повстання у Фінікії, а потім розгромив єгипетську армію, яка поспішала на допомогу союзникав. Грізний каратель підступив до стін Єрусалиму і осадив його. Єзекія був у відчаї, але прорк заспокоїв його і напророчив, що асірійське військо не заволодіє Єрусалимом, так як місто знаходиться під захистом Самого Господа. Пророцтво пророка сповнилось: «в ту ніч пішов Ангел Господій і поазив у стані асіріцському сто вісімдесят п’ять тисяч. І проснулися вранці і ось всі тіла мертві». Після цього Сінахеріб припинив облогу міста і повернувся до Ніневії. Єрусалим залишивсь вільним. Єзекія царював ще декілька років і встиг підняти Іудею з руїн.32 Благочестивий цар вмер в 687 році, а в 612 році пала столиця Асірійського царства Ніневія. На рухнах Асірії халдейський цар Набонід заснував халдейське (або нововавілонське) царство. Після смерті Набоніда вавилонський престол посів його син Навуходоносор ІІ.
Єгипетський фараон, бажаючи послабит зростаючу могутність Вавілонського царства, розпочав воєнні дії проти Навуходоносора. Підбурюваний фараоном ідейський цар Іоаким відмовився платити Навуходоносору і став на бік Єгипту. Тоді Навуходоносор блискавичним маршем прибув в Іудею, захопив Єрусалим і забрав в полон багатьох євреїв разом з їхнім царем. На престол вступив син Іоакима – Ієхонія. Так як він продовжував антивавілонську політику батька, то в країну знову прибув Навуходоносор з величезною армією і розпочав облогу Єрусалиму. Ієхонія, більше всього,бажаючи спасти Єрусалим від розрухи, залишив місто і добровільно здався ворогу разом з своєю вім’єю і придворними. Щоб умилостивити переможця, він підніс йому всі дорогоцінності і посудини з благородних металів, які були в палаці і храмі. Але цього разу Навуходоносор був невблаганимм. Разом з царською сім’єю він погнав і Вавілон сім тисяч видатних мужів ізраїльських. Серед них був пророк Ієзекія. На місце Ієхонії Навуходоносор призначив царем іудейським його дядька Матфанію, перейменувавши його на Седокію. Седокія був недалеким політиком. Дуже швидко він потрапив під вплив про єгипетської групіровки, і країна знову вступила на небезпечний шлях боротьби проти Вавилону. Прорк Ієремія, який жив в цей час, звертався до правителів ідо народу і в полум’яних промовах закликав їх не дразнити «вавилонського колоса». Він попереджував також, що не потрібно особливо розраховувати на допомогу Єгипту, а потрібно перш за все покаятись і звернутися за допомогою до Небесного Покровителя народу єврейського. Але іудеї були глухими до проповіді обранця Божого, вони навіть посадили його у в’язницю і жорстоко били.
Навуходоносор пильно слідкував за політичними подіями на близькому сході і, на кінець, вирішив, що час діяти. Він вдерся вІудею, розбив єгипетські війська, які поспішали на допомогу Єрусалиму, а потім приступив до облоги Іудейської столиці. Вісім місяців продовжувалась ця облога. У місті лютував голод і епідемія. На вулицях валялись трупи людей, яких не встигали хавати. Справа дійшла до того, що матері з’їдали трупи своїх дітей, які умирали від виснаження або хвороби. У 856 році до н. е. халдеї розпочали штурм, пробили пролом у стіні й увірвались в місто. Розлючені вавилонські воїни убивали, грабували, підпалювали будинки. Незабаром Єрусалим перетворився в кучу розвалин. Від храму і царського палацу лишилось лиш обгорілі обломки стін й розбиті колони. Місто перестало існувати. Цар Седекія з сім’єю і групою придворних таємно покинули Єрусалим і втікли в напрямку Йордану. Посаний в навздогін загін спіймав його біля Єрихона. Навуходоносор наказав убити царських синів, а самому Седекії виколоти очі і закутого відправити до Вавілону. Потім переможці почали згідно месопотамському звичаю, виганяти мешканців з іудейських міст і поселень. Десятки тисяч полонених вишикували в колони, зв’язали дрвгими мотузками й погнали в далеку чужу країну. З цього часу в історії іудейського народу розпочався новий період – період Вавілонського полону.