Політичне положення і релігійне становище Ізраїля після смерті Ісуса Навина
Після смерті Мойсея та Ісуса Навина не знайшлося серед ізраїльтян людини, рівній їм по значенню. Ізраїльські племена розсіялися по Ханаану мирним шляхом або зі зброєю в руках, займаючи призначені їм наділи. Між колінами не було згоди. Дріб’язкові завидки, розбрат за встановлення кордонів, місництво та честолюбство, розколи, єдність підірвали національну спаяність, так необхідну для утримання захоплених земель. Племена, які посварилися, і діяли поодинці і які розраховували лише на свої сили, не спромоглися довести до кінця підкорення країни. Народи Ханаана, де опір був зламаний не до кінця, чекали лише випадку, щоб повернути втрачені їм землі. Постійну загрозу для ізраїльтян являли не покорені Ісусом Навином добре укріплені міста Єрусалим, Газа, Аскалон і Єглон і багато інших міст, що були розсіяні по горах і долинах.
Тим часом племена, стомлені багаторічними блуканнями і боротьбою, прагнули як швидше насолодитись плодами перемоги. Адже вони вступили в володіння з щедрими пасовиськами, ораними полями, маслиновими садами і виноградниками. Звершилось накінець, їх прагнення про мирне і заможне життя, скотарів і хліборобів. Тому вони швидко забули про війну. З оточуючими їх ханаанськими народами можна було якось домовитись, жити з ними в мирі і таким чином, отримувати можливість вести господарство на підкорених землях. Так і сталося: ізраїльтяни неначебто утворили острови у морі ханаанського населення. Результати цієї роз’єднанності не заставили досить довго чекати. Ізраїльтяни були люди прості і суворі, люди пустині. Ханаанеяни перевершували їх своєю багатою цивілізацією і культурою, вони будували великі міста і до того ж говорили мовою, дуже близькою до стародавньо – єврейської. Нащадкам Якова загрожувала одвічна доля варварів – завойовників: бути поглинутими тими, більш, розвинутими народами, які вони завоювали. Розповсюдженим явищем стали змішані шлюби: ізраїльтяни більше не вважали непристойним одружуватись на дівчатах іншої національності, а ізраїльтянки охоче виходили заміж ханаанеян.
Але ще сумнішою була картина релігійного життя ізраїльтян. Молоде покоління, яке замінило своїх батьків, не знало і не бажало знати «Господа і справ його, які Він робив Ізраїлю». Дорога в Сілом до священного храму багатьма була забута. Бог Ізраїля ім вдавався грізним Богом, який вимагає від них доброчесного життя, молитв і строго виконання Синайського законодавства. Служіння ж ідолам супроводжувалося танцями, бенкетами, пияцтвом та іншими відчутними насолодами. Тому вони часто, ханаанським псевдо богам надавали більшу перевагу ніж Істинному Богу. Ізраїльтянами на кожному кроці зустрічалися з місцевими богами, більш близькими в силу своїх людських слабостей. Ці боги не вимагали від них духовного вдосконалення, навпаки, вони сприяли їхньому моральному розкладу. Ваал, Астарта, Молох та інші ідоли з незапам’ятних часів шанувалися в Ханаані. Про це нагадували кам’яні стовпи, поставлені на горбах, гаї і священні дерева, статуетки з бронзи, вівтарі під відкритим небом, на яких димилися кроваві жертви, і запашний ладан, міфи, пісні сказання. Восени, коли бог смерті Мот викрадав бога Ваала і відводив його у підземне царство, ханаанеяни з плачем і з стогоном приймали участь у траурних процесіях, а з наставанням весни, як тільки воскресав їх любимий бог, вони проходили танцюючим кроком міст і сіл. Такий був ритм релігійного життя в Ханаані. Ізраїльтяни навчились в ханаанеян обробляти землю. Від них же ізраїльтяни дізналися, що Ваал і Астарта й інші місцеві боги управляють природою і порами року, що необхідно у них просити дощів і багатих врожаїв. Ухилення ізраїльтян від істинної релігії спричинило за собою падіння їх моральності і послаблення їх національної єдності. І ось, щоб повернути єврейські серця до Істинного Бога і спасти їх від морального розкладу, Господь посилає на них кару: сусідні народи, скориставшись їх міжусобицями, нападали на них, розкрадали їх майно і робили рабами те чи інше коліно.
Страждання змушували євреїв каятись у гріхах і звертатись до Бога з молитвою про помилування. Тоді милосердний Господь послав їм доблесних мужів, які з Божою допомогою звільняли співвітчизників від рабства і відловлювали в них істинну релігію.
Таких визволителів євреї називали суддями, так як вони і після війни залишалися на чолі того чи іншого коліна, розбираючи їх спірні питання. Але сини Ізраїлю були тяжко виправними , як тільки їх становище покращилось вони, як правило, знову розпочинали поклонятися своїм псевдобогам.
Усіх суддів було п’ятнадцять, але серед них особливо видатними були Девора, Гедеон, Ієфай, Самсон, первосвященик Ілій і пророк Самуїл.
Девора і Варак
(Суд. 4 – 5)
Ізраїльський народ, забувши заповіти Мойсея і Ісуса Навина, почав поклонятися ханаанським ідолам і робив «зле перед очима Господа». Толі Господь віддав їх у руки ханаанських племен, і вони стала нести тяжкий тягар сплачувачів данини. Особливо тяжка була доля тих євреїв, які поселились на півночі Палестини. Цар північного Ханааяа Іавін і його воєначальник Сісара займали в горах лінію укріплень, які панували над долинами і дорогами. Вони використали свої ключові позиції для того , щоб відрізати ізраїльських поселенців від комунікацій, з тим щоб приректи їх на голод і в кінці підкорити собі. Шість північних колін, пригноблені силою полководця Сісари, повинні були відробляти принизливу панщину і платити данину. У такому приниженні і рабстві вони прожили дванадцять років, не надіючись дожити до дня волі. Ось тоді сини Ізраїля згадали про Бога батьків своїх. З покаянним сльозами звернулись вони до Бога, і Господь послав їм зваблення. І ось, коли найхоробріші із мужів ізраїльських занепали духом, тоді в Ізраїлі засяла зірка Девори – передвісниці, судді і охоронниці істинної віри. Вона жила на горі Єфремовій під пальмою, біля дороги між Рамом і Вефіль. Там вона приймала посланців з усього Ізраїля, давала їм мудрі поради, настановляючи їх в істинній вірі і вирішувала спірні питання між племенами, родами і приватними особами. Люди любили Девору, і ніхто і ніхто тоді у синів Ізраїлевих не користувався таким авторитетом, як вона. Окрилена релігійним і патріотичним духом, Девора за велінням Божим, готувалася підняти народ на свободу. Вона вірила, що її заклик, окрилений Духом Божим увіллє мужність у серця її страждаючих братів.
На землі синів Неффаліма, у Кедеше, жив чоловік по імені Варак, який славився своєю відвагою і військовим досвідом, який був набутий у боях з ханаанеянами. Ось його, мудра Девора вирішала зробити вождем – визволителем і покликала до себе. Але Варак не вірив у перемогу, не вірив, що ізраїльський народ, який втратив єдність і віру в Бога, подолає ворога. Хіба що ізраїльтян поведе вождь здібний роздобути мужність народу і віру в покровительство Боже. Але це могла зробити лише Девора. Під її керівництвом боротьба з пригноблювачами набула б релігійного характеру, перетворилася б у священну війну. Обдумавши і зваживши ці обставини, Варак сказав Деворі: «Якщо ти підеш зі мною, піду; а якщо не підеш зі мною, не піду». Девору обурило маловір’я і упертість Варака, і хоч вона і прийняла поставлену їм умову, проте сказала йому: «Піду, піду з тобою, але знай, що не тобі уже буде слава, але у руки жінки віддасть Господь Сісару». На заклик Девори і Варака зібралося десять тисяч воїнів, хоча і погано озброєних, але готових на любий подвиг. Присутність «матері в Ізраїлі», як називали Девору, викликало невимовний ентузіазм. Ізраїльська армія розмістилася на схилі гори Фавор. У долині тим часом з’явилася ханаанська армія під командуванням Сісари. Попереду неї мчались дев’ятсот колісниць, обкутих залізом. Ці колісниці являли тим більшу небезпеку, що по боках у них були прикріплені гострі коси, які в атаці буквально скошували ворожу піхоту мов траву. Тоді, за повелінням Девори, Варак повів свої війська у жорстокий бій. Існує припущення, що важкі колісниці Сісари не змогли діяти у повній мірі через сиру землю, поблизу річки Кіссон, що розлилася. Але, як би то не було, війська Варака з допомогою Божою привели ханаанеян у замішання і розбили їх геть. Сам Сісара, вискочив із колісниці, зумівши втекти з поля бою. Рятуючись втечею від переслідування, він вирішив заховатися у наметі у однієї жінки , яку звали Іаіль. Жінка напоїла його молоком і поклала спати, заховавши під килимом. Але коли він заснув, Іаіль приклала до скроні Сісари гострий кілочок і, ударивши по ньому молотком пробила наскрізь його череп. Згодом, через деякий час, прибіг Варак і переконався, що запізнився. Так збулося пророкування Девори: не він, а жінка Іаіль вбила Сісару. Не забаром від меча ізраїльтян загинув і сам цар Навин. Після перемоги Девора у натхненій пісні прославила Бога ізраїлевого за Його допомогу у боротьбі з ханаанцями. Після цієї перемоги ізраїльські племена, які управлялися мудрою Деворою жили мирно сорок років.
Гедеон
(Суд. 6 – 8)
Але не довго сини Ізраїля були віддані Богу батьків своїх. Діставши волю, вони швидко забули Істинного Бога і почали поклонятись ханаанським псевдо богам. За це Господь віддав їх в руки східних кочівників. Мадіанітяни, амалінітяни й інші кочові племена зі сходу переходили Іордан, і, як сарана, обрушувалися на поля ізраїльських землеробів. Вони появлялися акуратно кожен рік саме в той час, коли розпочиналися жнива. «Сини сходу» покривали своїми кибитками і наметами ізраїльські горбки і долини і забирали у них усе, що попадало під руку: продовольство, худобу і в’ючних ослів. Земля, яку спустошували кожен рік, в кінці кінців була запущена, країну настигла страшна біда – голод. Відчайдушний опір розрізнених єврейських загонів приводив лише до нещадного биття хоробрих синів Ізраїля. Зломленим і приниженим ізраїльтянам нічого не залишалося робити, як ховатися у горах і печерах від розбійників пустині. Таке лихо продовжувалось сім років. «І заволали сини Ізраїлеві до Господа»,і покаялися у своїх гріхах. Тоді Господь змилостився над Своїм народом і послав їм рятівника в особі Гедеона.
У Орфі, містечку, яке знаходиться на території, яку займає половина племені Манасії, яке не перейшло Йордан, жив землероб по імені Іоас. Він побудував жертовник, присвячений Ваалу, хоча був не дуже гарячим його прихильником. Син Іоаса, Гедеон, теж не відчував особливого потягу до Ваала, але пригнічений лихом Ізраїля, почав втрачати віру в істинного Бога.
Одного разу Гедеон з великим поспіхом молотив пшеницю, бажаючи запастись продовольством і як тільки можливо втекти від мадіанитян у гори. Зайнятий своїми справами, Гедеон не замітив як до нього підійшов подорожній, – це був посланець Небес. Ангел, звертаючись до Гедеона, сказав: «Господь з тобою, муж сильний!». Таке привітання вразило Гедеона і боляче зачепило в ньому почуття пригніченого стану, в якому був підданий увесь ізраїльський народ. « Господи мій! – відповів незнайомцю Гедеон, – якщо Господь з нами, то чому все це з нами трапилось? І де усі чудеса Його, про які розповідали нам батьки наші, говорячи: «З Єгипту вивів нас Господь?» Тоді Ангел повідомив Гедеону, що Господь вибирає його бути визволителем ізраїльського народу. У підтвердження своїх слів Ангел перед Гедеоном звершив чудо. М’ясо козеняти і опрісноки, принесені Гедеоном і покладені ним на камінь, були опалені вогнем, який вийшов із каменя. Чудо переконало Гедеона і він повірив у свою місію. Перш за все він вирішив покінчити з ідолопоклонством у своїй сім’ї і вмісті. Вночі, коли мешканці Орфи міцно спали, Гедеон вибрав серед своїх слуг дев’ять вірних чоловіків, з їхньою допомогою розвалив жертовник Ваала і зрубав священне дерево, присвячене на честь богині Астарти. Потім він побудував жертовник Ієгови і приніс на ньому у жертву тільця. Уранці жителі Орфи побачили зруйнований жертовник Ваала і в страшенному гніві зажадали, щоб Іоас покарав смертю святотатство Гедеона. Але Іоаос був людиною винахідливою і сам розпочав закликати їх до порозуміння: «Чи заступатись за Ваала, чи вам захищати його? Хто заступиться за нього, той буде вбитим цього ж ранку; якщо він бог, нехай сам заступиться за себе…». Слова ці здалися жителям Орфи переконливими, і вони розійшлися по домівках. З того часу Гедеона розпочали називати Ієроваал, що означає « нехай Ваал сам заступиться за себе».
Тим часом мадіантіяни й амалікітяни перейшли Іордан і розмістилися табором у Ізраїльській долині. Натхнений Духом Божим, Гедеон закликав ізраїльтян на боротьбу за свободу. На його заклик зібралось тридцять дві тисячі ізраїльських воїнів. Але, так як сили ворога перевищували сили ізраїльтян, то Гедеон попросив Господа підкріпити його віру в перемогу яким – не будь чудом. На його прохання Господь в ночі послав на розстелене Гедеоном руно таку густу росу, на землю, що вранці Гедеон вижав з нього цілу чашу води, в той час як вся земля була сухою. На слідуючу ніч Господь послав густу росу на землю, в той час руно лишилося сухим.
Ще раз отримавши підкріплення своєї віри на допомогу Божу, Гедеон вирішив усім військом з зненацька напасти на ворога. Але Господь сказав йому, що ворогів він переможе з невеликою кількістю хоробрих воїнів, щоб ізраїльтяни потім не сказали, що вони особистою силою, без допомоги Божої, перемогли ворога. Тоді усім тим, у кого серце не лежало до боротьби, Гедеон дозволив повернутися додому. Таких було двадцять дві тисячі. З Гедеоном лишилося лише десять тисяч відважних воїнів, але й ця армія була досить численною. Як відібрати із числа цих сміливців найбільш хоробрих воїнів? Сам Господь підказав Гедеону, як це зробити. Після обіду, коли солдати пішли до річки вгамувати спрагу, Гедеон уважно спостерігав за ними з найближчого пагорба. У своїй більшості солдати клали зброю на землю і, ставши на коліна, зачерпували воду двома руками. Лише маленька купка солдат лягла на живіт і, не випускаючи з рук зброю, по – собачому пила воду язиком з річки. Це були загартовані у боях воїни, завжди пильні і готові до несподіваного нападу ворога. Таких Гедеон нарахував всього триста, і саме з ними Господь звелів йому рушити на ворога, а решту він відправив назад.
Сім років спустошуючи Палестину кочівники вважали, що немає потреби бути на сторожі. Караульна служба в них поставлена була погано, у таборі панував небачений безпорядок. Між наметами метушилися чоловіки, жінки і діти, а верблюдам, ослам і награбованій худобі не було ліку.
З настанням ночі Гедеон відвів свій добірний загін у гори, звідки мов на долоні проглядалася вся долина. Кожному з своїх воїнів він дав трубу і факел схований у глиняному горщику. Розділивши воїнів на три групи Гедеон наказав їм з трьох сторін підкрастися до табору мадіанітян. Опівночі, лише мадіанітяни полягали спати, він дав сигнал до атаки. Ізраїльтяни розбили горщики, відкрили палаючі факели і водночас з усіх почали трубити в труби, викликуючи бойові заклики. Надлюдський крик розбудив кочівників. Упевнені, що їх оточила велика ворожа армія, вони у паніці кинулись бігти за Йордан, вражаючи один одного.
Гедеон з купкою своїх сміливих воїнів кинувся переслідувати ворога. Незабаром до Гедеона приєдналися воїни інших ізраїльських колін. Спільними зусиллями ізраїльтяни нанесли нищівний удар по ворогу і прогнали їх далеко за Йордан. У цій битві загинуло чотири мідіанські царі. В подяку за спасіння від ворогів ізраїльтяни хотіли зробити свого визволителя царем, але Гедеон відмовився від царської корони і сказав народу: «Господь хай володіє вами». При Гедеоні Ізраїль сорок років користувався миром і спокоєм.
Ієффай
(Суд. 10 – 11)
Минуло зовсім мало часу, й ізраїльтяни знову впали в ідолопоклонство. Господь прогнівився на євреїв, і вони незабаром попали під владу аммонітіян, котрі пригноблювали їх вісімнадцять років. Але коли єврейський народ звернувся до істинного Бога і не став поклонятися ханаанським ідолом, тоді Господь послав їм рятівника в особі Ієффая.
Приблизно в середній частині гористого Заіордання знаходиться місцевість Галаад. Колись ця земля належала амонітянам, але при Ісусі Навині вони були вигнані і на їхніх землях поселилися євреї.
Одного дня у Галааді вмер якийсь поважний ізраїльтянин, залишивши осиротівши дружину і дітей. Коли сини підросли вони вигнали із дому свого зведеного брата Ієффая, тому, що він був сином блудниці, а не їхньої матері. Брати не бажали, щоб син блудниці отримав долю батьківської спадщині. Ієффай залишив дім батька свого і знайшов притулок в землі Тов, недалеко від витоків Йордану. Тут він став отаманом вільних людей і сіяв страх своїми сміливими походами за поживою. В основному Ієффай нападав на ворогів своєї країни, захоплював у них отари і каравани. Тим часом Галаад настигло велике горе. Колись вигнані племена аммонітян тепер об’єдналися і не лише почали грабувати Галаад, але навіть переправлялися за Йордан і спустошували землі Іуди, Веніаміна і Єфрема. Серед жителів Галаада не було хороброго полководця, який зміг би очолити боротьбу проти аммонітян. Ось тоді люди згадали про Ієффая і вирішили, що лише тільки він, безстрашний атаман може очолити їхнє військо і учинити опір загарбникам. До Ієффая була відправлена делегація старійшин із Галааді кликати його на допомогу. Але він не забув давніх образ і з доріканням сказав старійшинам: «Чи не ви зненавиділи мене і вигнали з дому батька мого? Для чого ж прийшли до мене нині, коли ви у біді?». Старійшини покірно відповіли, що приймуть усі умови аби він поспішив їм на допомогу. Тоді Ієффай зажадав, щоб його на все життя вибрали вождем і суддею галаадської землі. Умова була прийнята, і він зразу ж подався до рідного міста збирати бойові загони. Перш ніж вступити з аммонітянами у відкриту війну Ієффай спробував уладнати справу мирним шляхом і вступив з ними в переговори. Але цар аммонітян був непохитним, він вимагав повернення тих земель, які колись завоював Ісус Навін. Іншого виходу не було і, прийшлось вступити у збройну боротьбу. Перед боєм Ієффай дав клятву Богу, що якщо Господь допоможе йому перемогти ворога, то він принесе в жертву Богу того, хто із його будинку вийде першим йому на зустріч.
Війна з аммонітянами закінчилася перемогою ізраїльтян. Коли Ієффай повертаючись із битви, наближався до свого будинку, першою вибігла йому на зустріч гаряче любима донька. Вона радісно привітала батька, пританцьовуючи під акомпонимент тимпана. Коли Ієффай побачив свою доньку, то вражений великим горем, розірвав одежі свої і вигукнув: «Ой, донько моя! Ти приголомшила мене, і ти у числі порушників спокою мого! Я отверз (про тебе) вуста мої перед Господом, і не можу відмовитись». Дізнавшись про страшну таємницю мужня донька хороброго батька не занепала духом. Вона розуміла, що клятву не можливо відмінити, і лише попросила батька дозволити їй разом з подружками піти в гори і оплакати своє дівство. Батько дозволив їй. Коли ж вона повернулася, Ієффай виконав свою клятву. Ієффай до кінця свого життя залишався суддею в Ізраїлі, зберігаючи мир і спокій у цій землі.
Самсон
(Суд. 13 – 17)
Коли євреї знову розпочали захоплюватись ідолопоклонством, тоді національна єдність їх почала слабшати, і вони незабаром попали під владу филистимлян. Филистимляни були одним із найбільш войовничих народів землі ханаанської. Вони прийшли сюди з сторони моря і зайняли прибережну долину на південно – західні стороні. Сама назва Палестина пішла від назви цього народу: филистимляни по – єврейські означає Пелешет – звідси Палестина. Филистимляни мали п’ять міст, уяких правили п’ять князів. Пройшло небагато часу – пришельцям стало тісно на узбережжі, і вони просунулись у глибину Палестини на землі колін Іуди і Дана. Загартовані у боях воїни, закуті у залізо, яке мало тоді було поширене у Ханаані, яких правили п’ять князів. Пройшло небагато часу – пришельцям стало тісно на узбережжі, і вони просунулись у глибину Палестини на землі колін Іуди і Дана. Загартовані у боях воїни, закуті у залізо, яке мало тоді було поширене у Ханаані, филистимляни швидко розгромили роздроблені сили протягом сорока років Ізраїль вимушений був терпіти їхнє іго. Народ занепав духом і почав втрачати надію на своє позбавлення. І ось, коли євреї усвідомили свою вину перед Богом, Господь послав Ізраїлю рятівника по імені Самсон.
У поколінні Давидовому жив тоді єврей по імені Маной, дружина якого була безплідною. Одного разу подружжю явився Ангел Господній і сказав, що незабаром у нього народиться син, який буде назореєм Божим, не буде пити вина, стригти волосся він спасе Ізраїль від филистимлянського іга. Пророкування Ангела здійснилося. Хлопчик якого назвали Самсоном, швидко ріс на очах своїх батьків і незабаром змужнів. Юнак з довгим волоссям на голові і з могутньою будовою тіла володів незвичайною фізичною силою. Запальний і поривистий характером, він відрізнявся однією слабістю; був надзвичайно влюбливий. Одного разу прогулюючись по місту Фімнаф; де жили филистимляни, він побачив дівчину – филистимлянку, яка з першого погляду сподобалась йому, і він одразу вирішив на ній оженитись. Про це Самсон повідомив своїм батькам. Ті почали його умовляти не вступати у подружній союз з донькою необрізаного филистимлянина, але упертий юнак настоював на своєму і навіть зажадав від батька: «Її візьми мені, тому що вона мені сподобалась». Побачивши, що їх опір буде марним, батьки вирішили підкоритися примхам запального сина і згодилися одружити його на филистимлянці. Не бажаючи відкладати весілля на довгий час, Самсон з батьками пішов до нареченої , щоб домовитись про день весілля. По дорозі він відстав від батьків, і зненацька із виноградника на нього накинувся молодий лев. Силач схопив лева, роздер його, мов козеня, і мов нічого не сталося пішов собі своєю дорогою, не розповівши навіть своїм батькам про те, що трапилось. У домі нареченої освідчення Самсона було прийняте і був призначений день весілля. І ось довгожданий для Самсона день весілля. Зі своїми батьками він пішов до нареченої. Проходячи мимо того місця, де лежав роздертий ним лев, він із здивуванням побачив, що у склепі лева гніздиться рій бджіл і вже накопичилась досить велика кількість меду. Самсон узяв мед, ласував ним всю дорогу і пригостив медом своїх батьків.
За филистимлянським звичаєм, весільні торжества продовжувалися сім днів. Під час бенкету Самсон запропонував загадку тридцятьом своїм весільним дружкам – филистимлянцям і пообіцяв, якщо вони її розгадають протягом семи днів бенкету, то він дасть їм за це тридцять тонких сорочок і тридцять перемінних убрань. Ті з задоволенням погодились. Тоді Самсон сказав їм: «Із ядучого вийшло ядоме, а із сильного вийшло солодке». Филистимляни були збентежені. Протягом трьох днів вони сушили голову над чудернацькою загадкою і ніяк не могли вирішити, що мав на увазі Самсон. Вдавшись у відчай вони пішли до його дружини і сказали: «Умов чоловіка твого, щоб він розгадав нам загадку, а то спалимо тебе вогнем і будинок батька твого: хіба ви покликали нас, щоб обібрати нас?». Що залишилось робити нещасній жінці? Налякана зухвалістю загрозою, вона використала всю свою жіночу хитрість, щоб Самсон розгадав їй цю загадку. Жінка плакала, лащилась до нього і кокетувала до того часу, доки її чоловік не розкрив їй таємницю. На сьомий день бенкету филистимляни з урочистою посмішкою сказали Самсону: «Що найсолодше від меду і що сильніше лева». Самсон зрозумів, що дружина виказала його таємницю. Стримуючи обурення, він з удаваним спокоєм відповів їм: «Якщо б ви не орали моєю телицею, то не відгадали б моєї загадки». Розгніваний і ображений Самсон після весільного бенкету пішов в місто Аскалон, убив там тридцять филистимлян, зняв з них одежу і віддав «розгадувачам» загадки. На віроломну дружину він навіть не подивився і пішов до своїх батьків. Через деякий час, гнів Самсона охолов і він почав тужити за своєю дружинию. Взявши з собою козеня для трапези в знак примирення, Самсон поспішив до дружини. Але в домі тестя на нього чекала несподівана образа, він дізнався, що його любима дружина віддана в дружини іншому. Принижений і ображений Самсон розлютився і сказав; «А тепер я буду правим перед филистимляни, якщо зроблю їм зло».
Так розпочалася війна власними силами Самсона з филистимлянами. Перш за все він вирішив помститися филистимлянському місту, де проживала його дружина в минулому. З цією метою він спіймав в сільце триста лисиць, зв’язав їх хвіст до хвоста, прив’язав до хвостів палаючі факели і погнав наляканих звірів у напрямку до міста. Лисиці мчали вперед мов шалені, підпалюючи навкруги ниви, виноградники і сади. За короткий час весь набуток филистимлянських землеробів перетворився на прах. Мешканці Фімнафа, збожеволівши від відчаю, убили бувшу дружину Самсона і її батька. Проте це не заспокоїло Самсона. Неначе з під землі виростав він на дорогах перед перехожими, вбивав і сіяв такий жах, що навіть хоробрі серед хоробрих боялися зустрічі з Самсоном. Так довго не могло продовжуватись, і филистимляни вирішили покласти кінець терору Самсона. Їх війська вдерлись в Іудею і, загрожуючи спустошити країну, зажадали, щоб їм видали Самсона. Налякані іудеї послали три тисячі воїнів у гори, де в одні із печер ховався Самсон. Дізнавшись, що іудеї не бажають убити його, Самсон добровільно вийшов із печери і дозволив зв’язати себе мотузками. Коли ж, він був привезений до табору филистимлян і ті почали його ображати, Самсон розірвав мотузки, мов нитки, сходив свіжу ослячу щелепу, що валялася на землі, і в гніві накинувся на своїх мучителів. У таборі филистимлян почалась паніка і багато хто кинувся тікати. Самсон скористався збентеженням і убив тисячу чоловік. Повертаючись до своєї печери, він весело наспівував хвастовиту пісню: «Щелепою ослячою натовп, два натовпи, щелепою ослячою убив я тисячу чоловік».
Самсон не довго залишався у горах, так як вдячні ізраїльтяни обрали його суддею. З того часу протягом, двадцяти років він управляв ними, і його ім’я приводило у жах филистимлян. Покладаючись на свої сили, Самсон не боявся сам один ходити у филистимлянських містах. Одного разу в місті Газі він зайшов до однієї блудниці і залишився в неї ночувати. Дізнавшись про це, міські власті увечері закрили ворота міста і поставили біля них стражу, якій було наказано під ранок зненацька напасти на Самсона і вбити його. Але Самсон якимсь чином здогадався, що проти нього готовлять засідку, й ще опівночі пішов із дому блудниці. Стражі, які не чекали несподіваної появи Самсона розбіглися. Тоді Самсон виламав міські ворота з одвірками і засовом, поклав їх свої могутні плечі і відніс на вершину найближчої гори. Хоч і цього разу Самсон уник смерті від рук филистимлян, і навіть поставив їх у смішне становище, але своєю розпустою він опоганив обітницю назорейства. Продовжуючи йти по цьому аморальному шляху. Самсон йшов до своєї загибелі, і, носячи іще на собі довгі коси, він уже не носив на собі Духа Божого. Незабаром влюбливий Самсон попав у, тенета іншої блудниці – филистимлянки по імені Даліда. Про це дізналися филистимляни і вирішили діяти підкупом. За великі гроші вони умовили Даліду розвідати у Самсона таємницю його незвичайної сили. Дочекавшись найближчої зустрічі, Даліда з невинним видом запитала у свого коханого в чому таємниця його сили. Але Самсон навчений гірким досвідом намагався тримати у таємниці свої секрети і не розповідати про них навіть своїм близьким. Підозрюючи у зраді свою підступну коханку, Самсон кожен раз, коли вона приставала до нього з цим питанням, обдурював її. Але Даліда розпізнавала обман і вимагала від Самсона відвертості. Нарешті Самсон не витримав, і признався їй: «Бритва не доторкалася голови моєї; бо я назорей Божий від утроби матері моєї; якщо ж обстригти мене, то відступить від мене сила моя».
Даліда зразу ж повідомила своїх земляків, щоб вони прийшли до неї з обіцяною грошовою нагородою. А сама тим часом усипила Самсона на колінах своїх і наказала цирульнику зістригти сім кіс з його голови. Затим, розбудила його, вона крикнула: « Самсон! Филистимляни йдуть на тебе». І тут же підбігли филистимляни. Самсон кинувся на них, але сили його залишили і він опинився в руках своїх ворогів. Филистимляни закували Самсона у ланцюги, викололи йому очі і заставили його у місті Газі, у підземеллі, крутити жорно. Перемогу вад своїм ворогом филистимляни вирішили відзначити жертвоприношеннями і великим бенкетом у храмі їх бога Дагона. Розвеселені язичники зажадали привести до них Самсона, щоб насолодитись видом його падіння і помститися йому таким чином за всі хвилини страху, за всі образи які вони від нього терпіли. Блідий з порожніми очними ямками, Самсон стояв у храмі між двома колонами і терпляче зносив знущання і образи. Здавалося, він стояв безпорадним і душевно зламаним. Ніхто і не здогадувався про те які переміни відбулися за цей час у його душі. Ніхто не помітив, що у нього знову відросли коси, джерело його великої сили. Тихо рухаючи губами він шепотів молитву: «Госоди Боже! Згадай мене і укріпи мене лише зараз, о Боже! Щоб мені в один раз помститися филистимлян за двоє очей моїх». Затим, з допомогою хлопчика – поводиря він підійшов до двох стовпів, на які спирався храм, уперся в них руками і вигукнув: «Умри душа моя,». У храмі Дагона зненацька настала тиша. Лише тепер филистимляни зрозуміли, що вони ще не перемогли Самсона, але було вже пізно. Самсон напружив свої сили і зрушив колони. Храм.з страшенним гуркотом завалився, поховавши під своїми руїнами богатиря і три тисячі филистимлян, які там веселилися. Так Самсон серед загального суму і пригніченості насмілився виступити проти жорстоких пригноблювачів і на одинці вступити з ними на героїчну боротьбу. Історія життя Самсона мала глибокий повчальний характер для всього ізраїльського народу. Увесь сенс її був в тому, що він був назорей. Коли він оберігав обітницю назорейства, він був надзвичайно сильним, коли ж він , захоплюючись чуттєвими насолодами порушив свою обітницю, він став слабким. В обох відношеннях він був не лише тилом, але і дзеркалом в якому Ізраїль міг впізнати і себе, і свою історію. Ізраїль також був своєрідний назорей, як народ, присвячений Богу, і поки він додержувався обітниці з Богом, він був непереможним. Коли ж він насмілився порушити цю обітницю, віддаючись чуттєвим пристрастям та ідолопоклонінню – цьому духовному перелюбству, то сили його слабіли і він ставав жалюгідним рабом у якого – небудь язицького народу.
Таким чином, історія життя Самсона є неначе б то, уособленням історії самого ізраїльського народу. Вона показала, що сила народу полягає у ревному збереженні свого союзу з Богом.
Первосвященик і суддя Ілій
(1 Цар, 1-4)
Після смерті Самсона становище ізраїльського народу залишалося таким же. Усі його героїчні подвиги не в змозі були скинути тяжкого іга филистимлян і тільки ще більше дразнили їх і настроювали проти ізраїльтян. Але його подвиг мали для народу моральне значення. Вони підбадьорювали занепавший дух народу. Люди накінець почали усе більше приходити до переконання, що біди їх не припиняться до того часу, доки вони самі не відродяться духовно і не скинуть перш за все висяче над ними іго релігійного скептицизму і політичного розділу і ось кроком до цього внутрішнього відродження була та обставина, що після Самсона посаду судді було надано особі, яка за своїм становищем більш ніж хто могла сприятиму духовному піднесенню і об’єднанню народу. Цією особою був первосвященик Ілій.
Первосвященик і суддя Ілій жив у Силомі, де за часів Ісуса Навина знаходилась святиня ізраїльського народу Скинія Зборів. Ілій розумів, що лише релігія з її храмом в змозі об’єднати народ в єдину цілісну державу, здібну скинути накінець, іго ідолопоклонників. Але для цієї великої справи потрібна була людина з сильним характером, яким якраз і не володів Ілій. Він не мав тієї твердості духу, яка вимагалася від правителя морально-розбещеного народу. Дуже старий Ілій настільки був безвольним, що навіть не міг приборкати крайнього свавілля і страшного святотатства своїх синів. Його сини, священики Офні і Фінес, поводили себе нечестиво, і приносили багато гіркоти своєму батьку, і всьому народу. Вони вимагали від віруючих досить великих приношень і розпутничали з жінками, які збиралися біля скинії. Коли люди, які приносили жертву, варили м’ясо, вони приходили до них і нахабно забирали шматки кращі м’яса. Їх пожадливість, сваволя і розбещеність викликали у Ізраїля загальне обурення. Дуже старий первосвященик вболівав серцем за таку поведінку своїх синів і навіть виносив їм догани «але вони не слухали голосу батька свого». За таке нечестя і святотатство священиків Господь вирішив умертвити весь рід первосвященика Ілія.
Але коли таким чином над домом уже старого первосвященика готувався суд Божий, у скінії ріс благоговійний отрок, якому Помисел Божий оприділив передати керівництво долями народу. Це був Самуїл.
Народження, виховання і покликання до пророчого служіння Самуїла
(1 Цар. 1 – 3)
Біля підніжжя гір Єфремових розмістилось містечко Рама. Там жив благочестивий левіт по імені Єлкана з двома дружинами: Ганною і Феннаною. У Феннани були діти і вона постійна принижувала бездітну Ганну. Ганна сильно тужила за тим, що немає дітей, і терпляче зносила докори Феннани.
Один раз в рік це сімейство відправлялося до Сілома для жертвоприношення, Ганна прийшла у Скинію Зборів і стала гаряче, молити Господа, щоб Він подарував їй дитину. Скорботна Ганна дала обіцянку Богу якщо у неї народиться син, то присвятить його Господу: він не буде пити вина і бритва не доторкнеться голови його. В цей час на підвищеному місці біля входу в храм сидів первосвященик Ілій. Бачачи, як жінка довго молиться, беззвучно рухаючи губами, він подумав, що вона п’яна і став соромити її за це. Ганна смиренно відповіла первосвященику: « Ні, володарю мій, я дружина скорботна духом, вина і сікера я не пила, але виливаю душу мою перед Господом». Ілія зворушила туга жінки, він відіслав її додому зі словами: «Іди з миром, і Бог Ізраїлів виконає прохання твоє». Через деякий час, у Ганни народився син, якого вона назвала Самуїлом, що означає «виклопотаний у Господа». Коли Самуїл підріс, Ганна привела його в Силом і віддала первосвященику Ілію для служіння Господу. Самуїл залишився жити при Скинії і виховувався тут під керівництвом первосвященика. Він був добрим і благочестивим отроком. Аморальні приклади синів Ілії не тільки не зіпсували вдачу Самуїла, але навпаки розпалили в ньому великі ревнощі і щиру любов до Господа. Прочани любили Самуїла розносили славу, про його добропорядність по усій країні. Сам Ілій, хоч і продовжував любити своїх розбещених синів, усі свої надії покладав на Самуїла і в глибині душі рахував його своїм спадкоємцем.
Одного разу, коли Самуїл ліг слати у Скинії, він почув голос, що кликав його: «Самуїл, Самуїл, Самуїл!» думаючи, що його кличе Ілія, який знаходився поряд в Скинії, він побіг до нього і сказав: « Ось я! Ти кликав мене?». Ілій відповів: «Я не кликав тебе: повертайся назад, лягай». Але голос в друге і в третє кликав Самїгла, і кожен раз він прибігав до Ілії, думаючи, що той його кличе. Тоді первосвященик здогадався, що Самуїла кличе Господь, і навчив отрока, як йому необхідно поводитись, якщо Господь ще раз покличе його. Коли ж Господь ще раз покликав Самуїла, тоді отрок з побожністю і з трепетом відповів: «Господи, говори, бо чує раб Твій». Це було покликання Самуїла до пророцького служіння. Господь відкрив Своєму обранцю, що увесь рід Ілії загине за те, що його сини продовжували опоганювати святиню Господню і розбещувати народ. Вранці Ілій дізнався від Самуїла про наближення страшного суду Божого над ним і його синами і сказав: «Він Господь: що Йому потрібно, то нехай сотворить».
Поголос про те, що Господь являється Самуїлу, швидко розлетівся по усій землі обітованій. Ізраїльські племена бачили в його особі віднині помазаника Божого, пророка і мудреця. Його благочестя стало для народу єдиною моральною опорою в ту неспокійну епоху, коли первосвященик і його сини – священики втратили загальну довіру.
Загибель династії Ілії і полонення Ковчега
(1Цар. 4- 7)
Филистимляни, помітивши, що серед єврейських племен відбувається рух до об’єднання, вирішили зробити грізну навалу, щоб у корені підрізати сили цього народу. На цей час, ізраїльтяни дійсно встигли уже досить зміцніти, щоб вступити у відкриту боротьбу з своїми пригноблювачами. Але при першому своєму зіткненні з филистимлянами ізраїльтяни потерпіли поразку. Тоді ізраїльські воєначальники вирішили для підтримки духу війська принести з Силома у табір Ковчег Заповіту. Ілій, по проханню війська, наказав своїм синам Офні і Фінеєсу віднести Ковчег на поле битви, а сам весь час сидів біля дороги, чекаючи результату битви. Тільки лиш блискучий золотом Ковчег з крилатими херувимами прибув на поле бою, ізраїльські воїни окрилились, а филистимлян обгорнув жах. Знову розгорівся бій. І ізраїльтяни знову потерпіли страшну поразку, лишивши на полі бою тридцять тисяч вбититими. Але найбільш страшним ударом було те, що священний Ковчег Завіту попав до рук ненависних і нечестивих филистимлян. При цьому сини Ілія Офні і Фінеєс були вбиті. Коли Ілію повідомили про захоплення Ковчега і загибель його синів, він «упав із сідниці навзнак біля воріт (скинії), зламав собі хребет і вмер».
Тим часом филистимлян привезли Ковчег Завіту до Азоту і поставили його в капище свого бога Дагона. На другий день, прийшовши в капище, вони з жахом побачили, що статуя Дагона лежала на підлозі біля підніжжя Ковчега. Вони поставили ідола на місце, але на слідуючий день знайшли його знову лежачим на землі до того ж з відсіченими руками і головою. У той же день у місті запалала епідемія невідомої хвороби, а на полях появилося багато мишей, які знищили посів. Тоді филистимлянські старійшини вирішили перенести Ковчег у сусіднє місто Геф. Але і там теж спалахнула жахлива епідемія, від якої страждали люди. В зв’язку з цим вирішено було перенести Ковчег, в Аскалон. Але і тут трапилося теж саме. Після цього ні одне місто не зважилось взяти до себе Ковчег Бога Ізраїля. Накінець за порадою жреців і віщунів, филистимські правителі вирішили повернути Ковчег ізраїльтянам. Ковчег поставили на колісницю, запряжену коровами,які недавно отелилися. Корів пустили одних без візниці. І трапилось надприродне: не дивлячись на те, що недалеко в огорожі мекали їх телята, корови, в супереч материнському інстинкту, направилися не до них, а до ізраїльського кордону.
Таким чином, після семи місяців полону Ковчег Завіту повернувся на батьківщину. Обрадувані поверненням Ковчега, ізраїльтяни поставили його на великий камінь, порубали колісницю на дрова, а корів принесли в жертву Богу. Після цього Ковчег був перенесений до міста Кіріфіарім. Там його оберігав Аінадав і його син Єліазар до того часу, поки цар Давид не переніс його в Єрусалим.
Самуїл – пророк і суддя
(1 Цар. 7- 8)
Минали тяжкі роки рабства і приниження. Силом був розрушений филистимлянами, і Самуїл не зразу після смерті Ілія був покликаний на посаду судді, але серед народу він уже користувався більшою популярністю і величезним впливом. Самуїл був не воєначальником, як інші судді, а мудрим вчителем народу і пророком.
Своїм проникливим розумом він бачив причини бідувань свого народу і вирішив здійснити релігійно – суспільне перетворення. З цією метою він у своїй пророчій одежі ходив по обітованій землі і в сюди будив ревнощі до віри батьків. Своєю полум’яною промовою він переконував ізраїльтян назавжди покінчити з ідолопоклонством і звернутись до єдиного Істинного Бога. І народ, доведений до відчаю филимлянами, не залишився глухим до його проповіді. В Ізраїлі почалося релігійно – моральне відродження. Щоб закріпити цей добрий настій зовнішнім актом, Самуїл зібрав народ у Массіфі. Тут, у Массіфі, після прилюдного покаяння, у своїх гріхах ізраїльський народ відновив союз з Богом.
Дізнавшись про велике скупчення ізраїльтян у Массіфі, филистимлян, боячись повстання, вислали на них свої війська. Але цього разу Господь був з Своїм народом і филистимлян потерпіли жахливу поразку. З цього часу ввесь Ізраїль визнав Самуїла своїм суддею. Таким чином, у ізраїльського народу знову появився вождь, який направив його на важкий шлях духовного відродження і політичної єдності. За роки правління Самуїла країна насолоджувалась миром і благоденством. Центром релігійного і державного життя стал місто Рама, і звідси Самуїл кожен рік обходив усі ізраїльські міста, виконуючи свої обов’язки первосвященика і судді єврейського народу. Прагнучи до духовної освіти народу, Самуїл з своїх послідовників створив пророцьку школу, яка готувала ревнителів віри. При Самуїлі був цілий « сонм пророків», які допомагали йому викорінити ідолопоклоніння і насаджувати істинну віру серед ізраїльського народу. Мудре правління Самуїла продовжувалось до самої його старості. Коли ж він постарів, то поставив двох синів своїх суддями над ізраїльським народом. Але, як не дивно, його сини виявились нечесними суддями. Жадібні і продажні, вони брали хабарі і виносили несправедливі вироки. Почалися невдоволення існуючим порядком і на кінець суддів перестали поважати. У всіх сусідніх народів були царі, й ізраїльтяни прийшли до висновку, що лише монархістський лад може їх врятувати від филистимлян. Бажаючи обрати собі царя, ізраїльські старійшини прийшли до Самуїла в Раму і сказали: «Ось, ти став старим, а сини твої не ходять дорогами твоїми, отже, постав над нами царя, щоб він судив нас, як в інших народів». Ця вимога глибоко засмутила старця. До цього у єврейського народу була теократія, тобто Богоправління. Господь був у них і небеним і земним Царем. Тепе народ побажав собі іншого царя. Самуїл не знас, що відповісти старійшинам, і звернувся з молитвою до Бога. «І сказав Господь Самуїлу: Послухай голосу народу у всьому, про що вони говорять тобі; бо не тебе вони відкинули, а відкинули Мене, щоб Я не царював над ними». Дізнавшись про волю Божу, Самуїл пообіцяв старійшинам підшукати кандидата на царський престол.