На третій місяць після виходу з Єгипту, ізраїльтяни поставили намети у пустині напроти гори Синай. Перед табором у грізній величі піднімалась священна гора, гранітні скали якої стрімкими скелями піднімалися до неба. Місцевість навкруги була сприятлива для заселення її численним народом надовго – тривалий час. Там було вдосталь води, росли фінікові і пальмові дерева, придатні на паливо, і будівельний матеріал. Табір зажив гучним життям. Нова система управління забезпечувала порядок.
Складення Завіту
Розмістивши табором свій народ, Мойсей піднявся на гору щоб піднести подячну молитву Богу Авраама, Ісаака і Якова. Котрий обрав його біля цієї гори для спасіння ізраїльського народу. Він уже частково виконав місію, покладену на нього Ієговою, і ось тепер на вершині священної гори він з полум’яною молитвою звернувся до Бога. Під час молитви Господь явився Мойсею і сказав, що Він бажає заключити союз з ізраїльським народом: «Той ж скажи дому Якова.., ви бачили, що Я зробив Єгиптянам, і як Я носив вас (неначе б то) на орлиних крилах приніс вас до Себе; отже, якщо ви будете слухатися гласу Мого і дотримуватися заповіту Мого, то будете Моєю долею з усіх народів, бо Моя вся земля, а ви будете у Мене царством священиків і народом святим. Мойсей зійшов з гори і передав ці слова народу. Євреї з радістю сприйняли Божественну звістку і відповіли Мойсею: «Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняними». Тоді Господь, повелів народу приготуватися до цього великого і славного дня, коди цей завіт буде укладений. Народ повинен був випрати свою одежу і протягом трьох днів постити щоб належним чином з’явитись перед Лицем Бога. На третій день посту, який був п’ятдесятим днем з моменту виходу євреїв із Єгипту Мойсей «вивів народ із табору на вшестя Богу» і звелів їм стати біля підніжжя гори. Він заборонив будь кому підніматись на святу гору і пастушиною палицею провів лінію, попередивши, що кожен, хто її перейде, буде відданий смерті. Коли народ з побожним трепетом зібрався біля підніжжя гори, раптом над горою загримів грім, заблискала блискавка, рознісся сильний звук труби, і гора щезла у густих клубах диму і вогню. Народ з великим трепетом, із завмиранням серця дивився на велично – страшне видовище.
Синайське законодавство і його значення
Але хоч яке величне було видовисько, ще більш піднесені були слова Самого Бога, які серед гуркоту грому і блискавок на горі, куди, по велінню Божому піднявся Мойсей, доносились до слуху народу. Слова ці були прості, загальнодоступні і наповнені такою глибиною значення, що лягли в основу, як людської моралі, так і його законодавства. Це було знаменне десятислів’я, ті десять заповідей Божих, із яких у кожній відкрилась віковічна істина.
У першій заповіді відкривався народу Сам Ієгова, як єдиний істинний Бог, чудесну дію Якого вже знали: це Він вивів їх з Єгипту. Він – не винахід людської уяви, не простий символ природи, подібно ідолам язичників; не відгалуження людського розуму подібно богам Нілу, не здатним співчувати людині; ні Він єдиний живий Бог з всіма якостями особистого Буття. Але, будучи живим, особистим Богом, Він в той же час невидимий і немає Йому ніякої подоби ні на небі, ні на землі. У протилежність ідолопоклонству єгиптян, до якого звикли євреї, Господь забороняє зображувати Його під любим виглядом – ні під виглядом небесних тіл, як це було досить поширено у Месопотамії, ні під виглядом риб, як це було у Палестині та Ассирії (друга заповідь). Ім’я Ієгови таке святе, що не потрібно промовляти Його даремно, тобто, лише під час якого не будь порушення клятви чи брехні, але і в усякій пустій суєтній справі чи розмові (третя заповідь). Четвертою заповіддю вимагалось, щоб євреї сьомий день тижня (суботу) присвячували Богові, не порушуючи священного спокою цього дня ніякими роботами. Звичай святкувати сьомий день неділі (суботу) був до Синайського законодавства, але з цього часу він одержує законодавчу силу. У п’ятій заповіді визначаються обов’язки людини до своїх ближніх, і, за все вимагається шанування до батьків. Шанування до батьків здавна вважалося моральним обов’язком дітей, але це природне почуття не мало ще вищої законодавчої санкції, і тому в більшості народів мало перевагу кричуще варварство. У деяких народів древності був звичай умертвляти своїх престарілих батьків, або залишати їх без допомога. У древніх народів мати, взагалі посідала нижче становище, і після смерті свого чоловіка ставала у підкорене становище до свого старшого сина. Але тепер було заповідано, що син, хоча і стає на чолі сімейства, повинен був також шанувати свою матір, як шанував і батька. Шоста заповідь установлює непохитність життя людини, бо людина створена по образу Божому. Древній світ потопав у похотях, усе життя людей отруювалось ядом тваринного любострастя, і самі боги їх зображувалися далеко не зразками чесноти. Тепер голос із Синаю заповідав: «не перелюбствуй (сьома заповідь). Власність проголошувалася священною, і злодійство затавровано було, як злочин (восьма заповідь). Дев’ята заповідь заборонила шкодити неправдивим свідченням на суді і взагалі брехати на свого ближнього, коли б то не було. Але Синайський закон не засуджував злі справи (зовнішні), але й проникав глибше і засудив навіть злі помисли, заповідав людині не бажати нічого такого, що противно основним законам моральності (десята заповідь).
Що означала у порівняні з цим Сінайським законодавством вся багатовікова історія індійців, єгиптян та інших народів, з усією їх мудрістю та велетенськими створеннями храмів і пірамід. Синайське законодавство у своїх основних началах давалось на усі майбутні часи. Воно заклало основу істинної моральності і людської гідності у світі. Це був день народження народу, який відрізнявся від усіх народів, які до цього існували в історії. Прості але глибокі і вічні істини про духовного і особистого Бога, про шанування батьків, про чесноти, про святості людського життя і її власність, про чистоту совісті – всі ці істини утверджені були на Синаї в спадкоємність усім наступним століттям. У далекій давнині були, безумовно, і проблиски вищого морального вчення, але вони були звичайно набуттям лише небагатьох геніальних умів і ніколи не досягали народної маси, тому що проповідувались лише у вигляді абстрактних малозрозумілих положень і не мали божественної санкції. Десятослів’я ж було проголошено Самим Богом і з такою непереборною величчю, з такою гідною подиву, простотою, що сповіщені у ньому істини зразу ж стали надбанням усього народу, завданням якого було поширити цей закон на все людство. Синайське законодавство не лише встановлює справжні переконання на Божество і відношення до Нього людства, але і взаємні відношення між людьми ставить на зовсім нові соціальні основи. На честь цієї великої події ізраїльський народ запровадив празник П’ятидесятниці оскільки ця подія відбулася на п’ятдесятий день після виходу євреїв з Єгипту.
Заповіт утверджується жертовною кров’ю
Народ не міг до кінця винести особливої присутності Божої і просив Мойсея бути посередником між ними і Богом. Мойсей розпустив усі збори по наметах, а сам і ще раз піднявся на вершину святої гори, де Господь крім десяти заповідей дав йому іще заповіді, які стосуються як цивільного, так і релігійного життя. Зійшовши з гори, Мойсей вночі записав усі закони у Книгу Завітів. Вранці, за повелінням Божим, він біля гори Синай побудував жертовник з дванадцяти каменів і скликав увесь народ для жертвоприношення, Мойсей прочитав перед народом Книгу Завіту. Увесь народ одноголосно обіцяв ревно виконувати волю Божу. Тоді Мойсей налив у чашу жертовної крові і окропив нею жертовник, Книгу Завіту і усіх людей. Таким чином, договір або завіт між Богом і народом ізраїльським був скріплений жертвенною кров’ю.
Цей Старозавітний Союз – Завіт став прообразом Новозавітного Союзу – Завіту між Богом і усім людством, який скріпив Своєю Пречистою Кров’ю Сам Господь Ісус Христос.
Порушення завіту
Хоча ізраїльський народ і дав клятвену обіцянку, скріплену жертвенною кров’ю, суворо дотримуватись усіх заповідей, дані йому Богом на Синаї, але незабаром євреї порушили свої обіцянки і знову повернулися до ідолопоклонства. Це відбувалось таким чином. Після жертвоприношення, доручивши Аарону управління народом, Мойсей з Ісусом Навином, за повелінням Божим, піднявся на Святу гору, де пробув сорок днів і ночей. Протягом цього часу Господь являвся Мойсею і дав йому детальний план побудови похідного храму. На сороковий день Господь вручив Мойсею дві кам’яні скрижалі (дошки), на яких Божественним перстом були написані десять заповідей завіту. А в цей час у таборі розпочалось підніматись невдоволення. Бачачи, що їх вождь давно не сходить з гори, ізраїльтяни подумали що Мойсей загинув і розпочали турбуватися про те, хто ж тепер їх поведе через пустиню в обітовану землю. Перед наметом Аарона зібрався великий натовп. Схвильовані тим, що Мойсей залишив їх, люди голосно вимагали: «Піднімись і зроби нам Бога, який би йшов перед нами, бо з цією людиною, з Мойсеєм, який вивів нас із землі Єгипетської, не знаємо, що трапилося». За час довгого перебування ізраїльського народу в язичницькій країні у їхніх серцях глибоко вкоренилося ідолопоклоніння. І ось тепер, біля гори Синай, воно проявило себе на всю силу. У народі іще жила потреба зображувати божество у вигляді якого – небудь ідола і люди стали вимагати, щоб Аарон зробив для них Бога на подобу тих, які їм відомі були у Єгипті. Можливо народ не мав на увазі ідолопоклонства у прямому розумінні слова і бажав поклонятися Ієгові, але лише під якою – небудь більш доступною народній свідомості і знайомою йому формою. Якщо б Аарон володів такою ж силою волі, як його молодший брат, то, безумовно, він легко міг би переконати цього злочинного кроку народу не робити. Але Аарон проявив малодушність і підкорився волі ідолопоклонників. Він зажадав, щоб ізраїльтяни принесли усі свої золоті сережки. За його закликом жінки самовіддано віддавали свої прикраси і зібрали так багато золота, що з нього можна було відлити фігуру золотого тельця. Аарон вилив з цих дорогоцінностей статую тельця, яка нагадувала євреям бога Апіса, і сказав: «Завтра празник Господу». На слідуючий день статую поставили посеред стану і люди, обрадувані поверненням божества, якому вони поклонялися у Єгипті, викрикували: «Ось Бог твій, Ізраїль, який вивів тебе із землі Єгипетської». Затим розпочалося жертвоприношення на честь ідола, після чого усі сіли за святковий банкет. Увесь день розносились звуки труб і барабанів; чоловіки, жінки і діти нестямно співали і танцювали навколо тельця. Лише левіти трималися у стороні із жахом поглядали на людей, які так легковажно відреклись від Ієгови і повернулися до ідолопоклонства.
А в цей час на вершині Синаю Господь, вручаючи Мойсею скрижалі завіту, сказав йому: «Поспіши зійти (звідси), бо розбестився народ твій, який ти вивів із землі Єгипетської». Далі Господь повідомив Мойсею, що він знищує цей жорстокий народ і від Мойсея утвориться новий народ. Але Мойсей умолив Господа помилувати євреїв, і, взявши скрижалі, з Ісусом Навином поспішили до табору. Спускаючись з вершини Синайської гори, Мойсей ще здалеку почув жахливий шум. Коли ж Мойсей наблизився до табору і побачив огидне видовисько, він «спалахнув гнівом і кинув з рук свої скрижалі і розбив їх під горою». Золотого тельця він стер у порох і розсипав по воді, а воду наказав пити ізраїльтянам. Суворо засудивши згніченого Аарона, Мойсей закликав до себе левітів і дав їм наказ: «Так говорить Господь, Бог Ізраїлів: положи кожен свій меч на стегно своє, пройдіть по стану від воріт і назад, і вбивайте кожен брата свого, кожен друга свого, кожен ближнього свого». Левіти виконали наказ Мойсея, і в той день було вбито біля трьох тисяч чоловік. Так були покарані євреї за гріх ідолопоклонства.
Відновлення завіту
Коли порядок в країні був відновлений, Мойсей, закликавши народ до покаяння, знову піднявся на вершину Синаю, щоб піднести гарячу молитву до Господа про помилування єврейського народу. Господь милостиво прийняв молитву праведника, повелів приготувати дві кам’яні скрижалі, подібні тим, які він розбив, і знову зійти на гору. Приготувавши дві кам’яні плити Мойсей піднявся на Святу гору і пробув там сорок днів і ночей у пості і в молитві. На цей раз Господь особливим чином показав Мойсею Своєю Божественну славу і написав на скрижалях десять заповідей. Це було свідченням того, що Господь знову відновляє союз з єврейським народом і дає обіцянку вести його в обітовану землю. Мойсей з радістю повернутися до народу, але люди не могли дивитися на його обличчя, так – як від нього відбивалися промені яскравого світла. Тому, коли Мойсей говорив з народом, він закривав своє обличчя покривалом.
Спорудження похідного храму і його устрій
Коли був відновлений завіт з Богом Мойсей оголосив ізраїльському народу повеління Боже про побудову скинії (намету або похідного храму) і прикликав віруючих допомогти йому у зборі необхідного матеріалу для будівництва. Збір коштовностей (золота, срібла і міді та інш.) пройшов досить успішно і Мойсей зразу ж приступив до побудови скінії, довіривши усі пов’язані а нею роботи двом прославленим майстрам – Веселіїлу і Аголіаву. Згодом будівництво скинії було завершено. Вона складалася із трьох частин: Свята Святих і Святилища і двору. Сама скинія, або священний намет, стояла посередині чотирикутного двору, оточеного бронзовими колонами які з’єднувалися перекладинами. З поперечних брусків звисали покривала з льону, так що площадка з усіх сторін була закрита високою ширмою. Стіни скинії були побудовані із жердин і брусків дерева сіттім (акація), а дах її був вкритий спочатку двома шовковими покривалами з зображенням херувимів, а потім двома покривалами з овечих шкур. Священний храм – намет поділявся на дві половини: Свята Святих і Святилище які розділялися один від одного розшитою золотом вовняною завісою. Свята Святих була самою головною частиною храму. У ній знаходився ковчег Завіту, який являв собою порожній ящик із дерева сіттім, обкладеного з середини і зовні, кованими золотими листами. Кришка ковчега, що називалася очистилищем, зроблена була з чистого золота. На обох її кінцях буди два зображення херувимів. Ковчег вважався найбільшою святинею храму. Мойсей, за повеліням Бога, поклав у ковчег скрижалі, а перед ковчегом поставив посудину з манною.
У Святилищі знаходились три священні предмети. У центрі Святилища, проти ковчега, стояв кадильний жертовник, зроблений з дорогоцінного дерева і обкладений золотом. На ньому священики приносили у жертву ладан або фіам. По праву сторону від кадильного жертовника стояв дерев’яний, обкладений золотом, стіл з дванадцятьма хлібами, які мінялися кожну суботу. З лівої сторони стояв золотий світильний, на зразок дерева, з 7-ма лампадами, в яких горів єлей. На дворі, перед, входом до скинії стояв жертовник всеспалення, окутий міддю, і велика мідна умивальниця для обмивання рук і ніг священиків перед богослужінням. Вхід до скинії був зі східної сторони, так що Свята Святих у протилежність язичеським олтарям повернена була до заходу. Скинія без двору була невеликих розмірів. У довжину вона складала 30 ліктів (священний лікоть дорівнював 51 см), в ширину і висоту 10 ліктів. Коли скинія була закінчена, Мойсей її освятив, помазав усі її священні предмети єлеєм.
Преобразуюче значення Скинії
Старозавіта скинія прообразувала Церкву Христову. Вхід до скинії був зі сходу – це означало, що ветхозавітна Церква ще очікувала явлення сонця правди – Христа. Її двір, відкритий для всього народу, означав покликання до Церкви Христової усіх людей. При вході у скинію стояв жертовник і умивальниця. Жертовник символізував Хрест, на якому Ісус Христос приніс Себе у жертву Богу за увесь людський рід і цим самим відкрий людям вхід у Царство Боже.
Умивальниця була прообразом купелі хрещення при допомозі якого може вступити до Церкви Христової. Святилище, до якого дозволялося входити тільки одним священикам було прообразом істинно віруючих. Світильник, трапеза з хлібами і кадильний жертовник були прообразом Ісуса Христа, Котрий просвіщає і живить віруючих і возносить їх молитви до Бога Отця. Свята Святих, у яке входив лише первосвященик з кров’ю, означало духовне небо, куди Ісус Христос увійшов зі Своєю Кров’ю за весь людський рід. Ковчег Завіту був образом престолу Божого, оточеного херувимами.
Старозавітне священство
Для виконання богослужінь при скінії, необхідно було вибрати особливий клас глибоко віруючих людей, які б не тільки здійснювали богослужіння і були б достойними посередниками між людьми, але й стояли на стороні інтересів істинної релігії. Для усіх ізраїльських колін на таке відповідальне й святе служіння Богом було обрано коліно Левія, так як воно не порушило Завіту даного Богом і ревно захищало істинну релігію. Старозаповітне священство було розділене на три чини – першо – священицький, священицький і левітський. За повелінням Божим у першосвященицький чин Мойсей возвів свого брата Аарона. Третій чин мали усі представники коліна Левіна, котрих називали левітами. Возведення в той чи інший чин супроводжувалось особливими обрядами і жертвоприношеннями, які свідчили про важливість і відповідальність даного священицького чину. З цією ж метою священнослужителям дані були освячені одежі, у які вони повинні були одягатися під час відправи богослужінь.
Первосвященик був заступником перед Богом за народ і тому він під час богослужіння носив на грудях наперсник (чотирикутник з матерії з дванадцятьма різнокольоровим камінцями по числу колін Ізраїлевих, на кожному із яких було вирізано по одному імені.1 Лише первосвященик, і то один раз на рік мав право входити у Святеє Святих для окроплення жертовною кров’ю її кришки ковчега. У цей день первосвященик приносив жертву за гріхи усього Ізраїлю. Первосвященик був головним охоронцем закону і спостерігав за його виконанням. Священики зобов’язані були підтримувати незгасний вогонь у Скинії, приносити жертви, воскурювати фіміам, возносити до Бога молитви народу і наставляти народ у законі Божому. Вони мали право кожен день входити до Святилища, де запалювали, лампади, курили фіміам і переміняли хліби предложень. Левіти допомагали священикам при Богослужінні, переносили Скинію під час переходів.