Священні книги в сучасній їхній повноті з’явилися не відразу. Час від Мойсея (1550 рр. до Р. Х.) до Самуїла (1050 рр. до Р. Х.) можна назвати першим періодом формування Священного Писання. Богонатхненний Мойсей, який записав свої одкровення, закони і оповідання, дав наступне веління левитам, які носили Ковчег завіту Господнього: “Візьміть цю книгу закону і покладіть її праворуч ковчега завіту Господа Бога вашого” (Втор. 31:26). Наступні священні письменники продовжували приписувати свої творіння до П’ятикнижжя Мойсеєвого з велінням зберігати їх там само, де зберігалося і воно, – як би в одній книзі. Так, про Ісуса Навина читаємо, що “вписав Ісус слова ці в книгу закону Божого” (Нав. 24:26), тобто в Мойсеєву книгу. Точно також про Самуїла, пророка і суддю, який жив на початку царського періоду, говориться, що “виклав Самуїл народу права царства, і написав у книзі (очевидно, вже всім відому і яка вже існувала до нього), і поклав перед Господом” (1Цар. 10:25), тобто біля Ковчегу завіту Господнього, де зберігалося П’ятикнижжя.
Протягом часу від Самуїла до вавилонського полонення (589 рік до Р. Х.) збирачами і хранителями священних старозавітних книг були старійшини ізраїльського народу і пророки. Про останніх як головних авторів єврейської писемності дуже часто говориться в Книгах Паралипоменон (Літописів). Треба також мати на увазі чудове свідоцтво юдейського історика Йосифа Флавія про звичай древніх євреїв переглядати існуючі тексти Священного Писання після всяких трагічних обставин (наприклад, тривалих війн). Це іноді було як би нове видання древніх Божественних Писань, випускати які дозволялося, проте, тільки Богом натхненним людям – пророкам, які пам’ятали прадавні події і писали історію свого народу з найбільшою точністю. Варто пригадати древній переказ юдеїв про те, що благочестивий цар Єзекія (710 р. до Р. Х.), з обраними старійшинами, видав Книгу пророка Ісаї, Притч Соломона, Пісні Пісень і Екклезіаст. Час від вавилонського полонення до часу Великої синагоги при Ездрі і Неємії (400 роки до Р. Х.) є періодом остаточного завершення старозавітного списку священних книг (канону). Головний внесок у цій великій справі належить священикові Ездрі, цьому святому учителю закону Бога Небесного. За сприяння ученого Неємії, творця великої бібліотеки, який “зібрав сказання про царів і пророків і про Давида і листи царів про священні приношення” (2Мак. 2:13), Ездра ретельно переглянув і видав в одному складі всі богодухновенні писання, що були до нього, і включив до цього складу як Книгу Неємії, так і Книгу зі своїм власним ім’ям. Пророки Аггей, Захарія і Малахія без сумніву були співробітниками Ездри, і їхні творіння в цей же час увійшли до списку книг зібраних Ездрою. З часів Ездри припиняють являтися в єврейському народі богонатхненні пророки, і книги, що вийшли після цього часу, вже не вносяться до списку священних книг. Так, наприклад, Книга Ісуса, сина Сирахового, написана також єврейською мовою, при всій своїй церковній гідності до священного канону вже не ввійшла.
Древність священних старозавітних книг видно із самого їхнього змісту. Книги Мойсеєві так живо оповідають про життя людей тих далеких часів, так яскраво малюють патріархальний побут, так відповідають древнім переказам тих народів, що читач природно робить висновок про близькість самого автора до часів, про які він оповідає.
За відгуками знавців єврейської мови, сам склад Мойсеєвих книг носить у собі дух старовини. Місяці, роки ще не мають власних назв, а називаються просто першим, другим, третім і так далі, та й самі книги називаються просто своїми початковими словами без особливих найменувань. Наприклад, берешіт (“На початку” – Книга Буття), ве еле шемот (“Ось імена” – Книга Вихід) і так далі, як би на доказ того, що ще не було жодних інших книг, для відмінності від яких вимагалися б особливі назви. Така ж відповідність з духом і характером древніх часів і народів помічається і в інших священних письменників, які жили після Мойсея.
До часів Христа Спасителя староєврейська мова, якою написаний Закон, була вже мертвою мовою. Єврейське населення Палестини говорило спільною для семітських племен мовою – арамейською. Христос теж говорив цією мовою. Ті кілька Христових слів, які євангелісти наводять буквально: «таліфа кумі; авва; Ілі, Ілі! Лама савахфані», – усе це арамейські слова. Коли після Іудейської війни припинилося існування і малих громад іудео-християн, тоді Священне Писання єврейською мовою абсолютно зникло з християнського середовища.
Дуже важливою ознакою священних книг Біблії, що обумовлює собою різну міру їх авторитетності, є канонічний характер одних книг і неканонічний других. Щоб з’ясувати походження цієї відмінності, необхідно торкнутися самої історії утворення Біблії. Ми вже мали випадок зауважити, що до складу Біблії увійшли священні книги, написані в різні епохи і різноманітними авторами. До цього треба тепер додати, що разом із справжніми, богодухновенними книгами з’явилися в різні епохи і несправжні, або не богодухновенні книги, яким, проте, їх автори намагалися надати зовнішнього вигляду справжніх і богодухновенних. Особливо багато подібних творів з’явилося в перші віки християнства, на ґрунті гностицизму, на кшталт «першоєвангелія Якова», «євангелія Фоми», «апокаліпсису ап. Петра», «апокаліпсису Павла» та ін. Отже, був потрібен був авторитетний голос, який ясно б визначив, які з цих книг, дійсно, істинні і богодухновенні, які тільки повчальні і корисні (не будучи богодухновенними) і які прямо шкідливі і підроблені. Таке керівництво і дано було всім вірним самою Християнською Церквою в її списку так званих канонічних книг.
Грецькою слово kanon, як і семітське kane означає спочатку очеретяну паличку, або взагалі, всяку пряму паличку, а звідси, у переносному значенні – все те, що служить до випрямлення, виправлення інших речей. В абстрактнішому сенсі, слово kanon отримало значення «Правила, норми, зразка», з яким значенням воно зустрічається, між іншим, і у ап. Павла: «Тим, які живуть за цим правилом (kanon), мир їм і милість та Ізраїлеві Божому» (Гал. 6:16). Ґрунтуючись на цьому, термін kanon і утворений від нього прикметник kanonikos, досить рано почали додавати до тих священних книг, в яких Церква бачила вираження істинного правила віри, зразка її. Вже Іриній Ліонський казав, що ми маємо «канон істини – слова Божі». А св. Афанасій Александрійський визначає «канонічні» книги, як такі, які служать джерелом спасіння, в яких одних вказується вчення благочестя. Остаточна ж відмінність книг канонічних і неканонічних веде свій початок з часів св. Іоанна Златоуста, бл. Ієроніма і Августина. З того часу епітет «канонічних» додається до тих священних книг Біблії, які визнані всією Церквою в якості богодухновенних, що містять у собі правила і зразки віри, – на відміну від книг «неканонічних», тобто, хоча повчальних і корисних, (за що вони і поміщені в Біблії), але не богодухновенних і «апокрифічних» (apokrifos – прихований, таємний), абсолютно знехтуваних Церквою і тому вони не увійшли до Біблії. Таким чином, на ознаку «канонічності» відомих книг ми повинні дивитися, як на голос церковного Передання, що підтверджує богодухновенне походження книг Св. Писання. Отже, і в самій Біблії не всі її книги мають однакове значення і авторитет: одні (канонічні) богодухновенні, містять у собі істинне слово Боже, другі (неканонічні) – тільки повчальні і корисні, але не чужі особистих, не завжди безпомилкових думок своїх авторів. Цю відмінність необхідно мати на увазі при читанні Біблії, для правильної оцінки і відповідного відношення до книг, що входять до її складу.
Старозавітне Священне Писання містить у собі наступні книги:
- Книги пророка Мойсея, або Тора(що містять основи старозавітної віри): Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня.
- Історичні книги: Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книга Руфі, Книги Царств: Перша, Друга, Третя і Четверта, Книги Паралипоменон (Літописи): Перша і Друга, Перша Книга Ездри, Книга Неємії, Книга Есфирі.
- Повчальні книги: Книга Іова, Псалтир (Книга Псалмів), Книга притч Соломонових, Книга Екклезіаст, Книга Пісні Пісень.
- Пророчі книги(переважно пророчого змісту): Книга пророка Ісаї, Книга пророка Єремії, Книга пророка Єзекиїля, Книга пророка Даниїла, Дванадцять Книг “малих” пророків: Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Аггея, Захарії і Малахії.
- Окрім цих книг старозавітного списку, у Біблії містяться ще 9 наступних книг, які іменуються “неканонічними“: Товит, Юдиф, Премудрости Соломона, Книга Ісуса, сина Сирахового, Друга і Третя Книги Ездри, три Маккавейські Книги. Вони називаються так тому, що були написані після того, як був закінчений список (канон) священних книг. Деякі сучасні видання Біблії цих “неканонічних” книг не мають, в інших виданнях Біблії вони є. Наведені вище назви священних книг узяті з грецького перекладу сімдесяти. У Біблії єврейською мовою і в деяких сучасних перекладах Біблії декілька старозавітних книг носять інші назви.