
Сорок днів Ісус Христос – Безсмертний Бог і Воскресла Людина – зустрічався зі Своїми учнями, розділяв з ними трапезу, учив їх і наставляв, а потім вознісся в них на очах на небо, прихований хмарою. Вони вже бачили цей таємничий знак – не всі, тільки троє, – але там, на горі Преображення, вже була ця світла хмара, що приховувала щось навіть від обраних, що одночасно навіювало страх і вселяло надію. І от – знову одкровення, і знову таємниця.
Апостол Марк, найскромніший і найпростіший з євангелистів, сказав прямо і без зайвих мудровань: “Господь же, після розмови з ними, вознісся на небо і сів праворуч Бога” (Мк.16:19). Що вам тут незрозуміло? Де Христос? – Вознісся на небо. Що Він там робить? – Сидить праворуч від Свого Отця. Адже це очевидно. І дуже логічно. А що приховала хмара? – Тайну про кожного з нас. Тайну, яка лише передчувається нами. Надія, що виступає в смутних, розмитих образах, надія, що дає негасиму радість.
Звідки ця радість, така недоречна на лицях апостолів? – Адже вони щойно попрощалися зі Своїм Учителем! Вони Його так несподівано і страшно втратили, бачили Його страту, муки і смерть. Ховали в поспіху і відчаї, а потім так само несподівано знайшли, і жили радістю цього отримання. І через сорок днів Він пішов вже назовсім, а вони раді: “Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю” (Лк. 24:52).
Як пояснити цю радість? Чому вони так довго дивилися на небо, так довго, що знадобилася допомога двох ангелів, щоб сказати їм повернутися у Святе місто?
Євангелист Марк повідомив однією фразою про джерело радості апостолів: Христос сів праворуч Отця.
Але ж ми про це знаємо. Це навіть увійшло до нашого Символу віри. Що тут незвичайного? Сидіння праворуч Отця – символ панування Месії, відомий біблійний образ. Чому ж він так схвилював апостолів? Бо вони не просто помислили чи відкрили, а побачили щось, що стосується кожного з нас.
Вознесіння Ісуса Христа і сидіння праворуч Бога не просто месіанські образи, не частина історії виняткового героя. Адже Христос – Бог Втілений. Бог, Який став людиною назавжди. Він вже ніколи не покине Свого тіла. Він – людина назавжди. Наш Брат і наш Спаситель. Своїм вознесінням Він щось важливе сказав не лише апостолам, але кожній людині на землі, з якою Він у справжнісінькій кровній спорідненості.
Христос вказав людині її місце. Він показав, де нам природно знаходитися, де наша справжня Батьківщина – поряд з Богом, із справжнім рідним і люблячим Отцем, у тому Царстві, де ми і наш Отець – лицем до лиця – там наша Батьківщина. Своїм Вознесінням Господь повернув нас туди, де нам і належить бути.
У цьому одкровенні про небесну вітчизну і є джерело радості апостолів. Сенс самої події Вознесіння в словах, які хоч і прозвучали в Євангелії з іншого приводу, але передають саму суть сходження Христа на небо: “Бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15).
Сидіти праворуч Отця – от євангельська правда про людину. Наше “природне місце”, до якого ми неусвідомлено прагнемо, – бути з Богом, сидіти праворуч Отця. Людині природно бути святою, природно прагнути до святості, як повноти життя і радості. Святість, про яку каже Євангеліє, не вимагає відкидання тілесності чи гидування землею і тілом. Євангельська святість виправдовує людину живу, виправдовує і зціляє всю землю, усе творіння.
Щоб вознестися на небо і бути в спілкуванні з Отцем, Христу не знадобилося відкидати людське тіло і земну душу – з її пам’яттю, почуттями і бажаннями. Усе наше людське преобразилося в Христі.
Ангели, які виводили апостолів із споглядального стану після Вознесіння Христового, сказали здивованим учням: “Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо” (Діян. 1:11).
У таємниці Вознесіння є й друга частина, яка говорить про повернення – у хмарі і славі – для суду і кінцевого примирення неба і землі. А це означає, що не потрібно вже людині розриватися між небом і землею, бо все примириться Христом, коли не буде більше ворожнечі, і згине злість навік, і ми побачимо не приховане жодними хмарами Лице нашого справжнього Отця, Його люблячі руки обіймуть нас. І вже зараз ми живемо цією надією.
Усьому своє місце. Усьому свій час. Кожному – своє. Камінь падає вниз, вогонь спрямовується вгору, олія спливає над водою. Як би не слалися наші думки над землею, все одно тягне нас до нашої небесної Батьківщини, до незримих світлих обителей.
Наше “природне тяжіння” тягне нас на Батьківщину, яка на небі. Людині природно – бути з Богом. Це наш самий нормальний стан, тому і тривожиться і хвилюється наше серце, і сумує по справжній чистоті і святості, по незабутньому Лицю нашого Отця.